Безтурботний

З’єднавши кінчики великого і вказівного пальців, він показав овал розміром із волоський горіх.

— Смола виступала в ролі сполучного елементу, не даючи чорнилу розтектися по залізу і в той же час залишаючи його відносно рідким. Проте для його розведення потрібен розчинник. У минулі часи використовували звичайну дощову воду або біле вино. А також оцет. Дід говорив, що коли пишеш для ворога, в чорнило треба лити оцет, якщо для друга — вино.

Іварссон кашлянув, проте Расколь незворушно вів далі:

— Саме чорнило в капсулах безбарвне. Воно забарвлюється, лише стикаючись із папером. Коли червоний чорнильний порошок, що міститься в кожній капсулі, потрапляє на банкноти, він вступає в хімічну реакцію, забарвлюючи їх так, що видалити фарбу неможливо. Банкноти, таким чином, виявляються раз і назавжди поміченими як крадені.

— Я знаю, як діють капсули з фарбою, — перебив Іварссон. — Краще скажи…

— Терпіння, шановний пане начальнику відділу. Найчарів-ніше в цій технології — її очевидна простота. Все так просто, що я і сам міг би виготовити таку капсулу і помістити її куди завгодно з тим, щоб вона вибухнула на певній відстані від приймача. Все, що мені для цього буде потрібно, цілком могло б уміщатися в коробку для бутербродів.

Вебер перестав записувати.

— Проте важливість фарбувальних капсул зовсім не в технології їх виготовлення, голубе мій пане начальнику відділу поліції Іварссон. Найголовніше тут — сам принцип доносительства. — На обличчі Расколя з’явилася широка усмішка. — Чорнило в’їдається також в одяг і шкіру грабіжника, причому настільки глибоко, що коли воно потрапить на руки, відмити їх неможливо. Понтій Пілат і Юда, чи не так? Кров на руках. Криваві гроші. Терзання судді. Кара донощикові.

Расколь упустив стержень ручки під стіл, і, поки нагинався, дістаючи його, Іварссон знаком попросив Вебера передати йому блокнот.

— Я хочу, щоб ти написав тут ім’я людини на фотографіях, — сказав Іварссон, кладучи блокнот на стіл. — Як я сказав, ми сюди не грати прийшли.

— Ні, не грати, — повторив Расколь, поволі складаючи ручку. — Я обіцяв, що назву вам ім’я людини, яка узяла гроші, вірно?

— Така була домовленість, — йідтвердив. Іварссон, подавшись усім тілом уперед, бо Расколь почав щось писати у блокноті.

— Ми, ксораксани, свято шануємо домовленість, — сказав він. — Я запишу тут не тільки його ім’я, але навіть ім’я тієї повії, яку він регулярно відвідує. Навіть ім’я тієї людини, яку він намагався найняти, аби переламати ноги хлопцю, що не так давно розбив серце його дочки. Останній, щоправда, відмовився.

— Е-е… що ж, чудово. — Іварссон, сяючи переможною усмішкою, обернувся до Вебера.

— Ось. — Расколь простягнув йому ручку і блокнот.

Іварссон тут же уткнувся в нього. Усмішка разом згасла.

— Але ж… — Він затнувся. — Хельге Клементсен — це ж управитель. — В очах його з’явився проблиск розуміння. — Він теж замішаний?

— Ще й як, — підтвердив Расколь. — Адже це він узяв гроші, чи не так?

— І поклав їх у сумку грабіжника, — тихо додав Вебер зі свого місця біля дверей.

Запитливий вираз поступово сповзав із лиця Іварссона, поступаючись місцем люті: