Безтурботний

— Що за маячня? Адже ти обіцяв мені допомогти.

Расколь уважно вислухав його, вивчаючи довгий гострий

ніготь на мізинці правої руки. Потім він із поважним виглядом кивнув, схилився над столом і зробив Іварссону знак сісти ближче.

— Ти маєш рацію, — пошепки сказав він. — Це і є допомога. З’ясуй собі урок життя. Повчися хоч би у своєї дитини. Упущене надолужити нелегко, але можна. — Поплескавши Іварссона по плечу, він випростався, схрестив руки на грудях і кивнув на шахівницю: — Ваш хід, пане начальнику відділу поліції.

Іварссон кипів од злості, крокуючи з Вебером крізь «Кишку» — трьохсотметровий підземний коридор, що сполучає будівлю Управління поліції Осло із в’язницею «Ботсен».

— Кому я повірив?! — шипів Іварссон. — Одному з тих, хто винайшов само шахрайство! Довіритися клятому циганові! — Кожне його слово луною відбивалося від цегляних стін. Вебер поспішав як міг, стараючись скоріше покинути сирий холодний тунель. «Кишкою» користувалися, коли треба було доставити ув’язненого на допит в Управління або ж відвести його назад у в’язницю, і про те, що траплялося деколи в цьому похмурому підземеллі, ходили різні чутки.

Кутаючись у поли піджака, Іварссон прискорив ходу:

— Можеш пообіцяти мені одну річ, Вебер? Ніколи нікому ні слова про це. — Озирнувшись на Вебера, що рухався за ним, він звів брову: — Гаразд?

Найімовірніше, відповідь на його запитання була б позитивною. У цей момент вони якраз досягли того місця, звідки стіни «Кишки» вже були не просто викладені з цегли, а пофарбовані в оранжевий колір. І тут Вебер почув неголосний звук: «пуф». Іварссон, перелякано скрикнувши, гепнувся на коліна прямо в калюжу і схопився за груди.

Вебер заметушився навколо нього, марно кидаючи погляди то в один, то в інший бік тунелю. Нікого. Подивившись на Іварссона, він побачив, що той, як і раніше, стоячи на колінах,

із жахом поглядає на свою руку, що забарвилася в червоний колір.

— Це кров, — стогнав він. — Я помираю.

Очі Іварссона розширились і займали тепер ледве не все обличчя.

— Що, що таке? — тремтячим голосом запитав Іварссон, бачачи, що Вебер дивиться на нього з непідробленим подивом і деякою часткою іронії.

— Тобі треба буде сходити в чистку, — сказав Вебер.

Іварссон опустив очі та спробував оглянути себе. Червоною

фарбою була покрита сорочка і навіть частина зеленого, кольору лайма, піджака.

Червоне чорнило, — сказав Вебер.

Іварссон вивудив із кишені все, що залишилося від ручки з логотипом Норвезького банку. Мікровибух розламав її точно посередині. Якийсь час Іварссон сидів із заплющеними очима, відновлюючи дихання. Нарешті йому вдалось опанувати себе. Він подивився на Вебера.

— Знаєш, у чому найбільший із гріхів Гітлера? —запитав він, простягаючи Веберу чисту руку. Той допоміг Іварссону звестися на ноги. Начальник відділу покосився в той кінець тунелю, звідки вони щойно прийшли. — У тому, що він свого часу так і не покінчив із циганами.