Диявольскі почвари

В домі братства горіло багато свічок і лампадок; коли вони наблизилися, їх вразив збентежений галас музичних інструментів і безладний спів. Чимало братії після урочистої меси тинялися, жартуючи, співаючи та охоче випиваючи, а тепер сиділи на бенкеті, який не мав ні початку, ні кінця, але затягнувся. Він вже тривав з півдня до пізньої ночі. Члени гільдії приходили, сідали, де було вільне місце, і їли досхочу. Наймані кухарі з полудня працювали на кухні, розташованій у підвалі будинку, учні бігали з мисками та глечиками, отримуючи то ляпас чи догану, а то невеликі чайові; майстри гільдії втратили контроль над цією могутньою хвилею плотських насолод.

Коли Мельхіор і Блансінтьє стояли біля дверей під пишністю й могутністю прапорів братства, на яких дорогоцінними нитками були вишиті імена святих покровителів і сентенції, вони ще не були так помітні; але щойно увійшли до довгої низької зали, як шалений святковий гомін перемінився у здивований шепіт. Особливо він виходив з боку жінок, що сиділи за столом і які ще хвилину тому пили й їли так само, як і чоловіки, і при кожному їхньому сміливому вчинку голосно сміялися й верещали пронизливіше за струни гудків. Але той язичницький галас, ця котяча музика вщухли майже відразу, коли до столу на чолі з Мельхіором підійшла Блансінтьє у своїй розкішній сукні, якій бракувало лише шлейфу, який би відповідав одягу принцеси. Заздрісне бурчання тривало недовго, хоча не одна пара очей залишалася широко розплющеною; бенкет і пияцтво тривали, музиканти знову грали на скрипках і сопілках, а кілька братів плескали в долоні й вигукували: "Ласкаво просимо, Мельхіоре Хінтаме!". Мельхіор чітко чув і бачив, що оплески були спрямовані на його дивовижну вродливу дружину, а не на нього самого - він сам уже давно здавався своїм братам надто похмурим і небагатослівним, щоб так захоплюватися ним.

Художник не відійшов від Блансінтьє, яка продовжувала мовчати; але її усмішка, і легкий, трохи тремтячий жест її руки, або швидкоплинний рух вій видавали, Мельхіор добре бачив це, що їй все це лестить до глибини жіночності. Їм запропонували паштет і мус з телятини, сідло зайця в теплому соусі, ковбаски з пряним ароматом, філе риби в маслі, на столі стояли повні миски яблук і горіхів, а довкола них вже скупчилися учні з повними карафками: вино імбирне, з дягелем чи гіпокрас[30]. Мельхіор, за своїм звичаєм, їв і пив помірковано. Блансінтьє їла все, що їй пропонували ввічливі сусіди з столу, і, на жаль Мельхіора, пила вона ще більше. Він підняв очі й озирнувся лише тоді, коли по дерев’яних дошках почувся тупіт ніг; під звуки веселої музики численні гості танцювали англійський жвавий вальс[31]. Художник побачив Блансінтьє в колі танцюристів, її легке, щасливе погойдування спочатку мало в собі дещо заспокійливе, наче біль і тягар зісковзнули з неї. Але, незважаючи на здивування, яке почало його охоплювати, Мельхіор відчув, що запал Блансінтьє та її легкі, плавні стрибки не мають нічого від звичайної святкової радості, яка випромінювалася від інших. Блансінтьє танцювала із заплющеними очима, її мовчазне обличчя з відсутньою посмішкою все ще було підсвічено сріблястим сяйвом. Мельхіор відчув щем у серці. Він раптом упевнився, що жінка думає про когось іншого.

Гаряча вогка хвиля ввірвалася в нього. Мельхіор послабив каптан і пояс, підскочив до вікон і відчинив їх. "Правильно, майстре, - гукнув хтось позаду, - нарешті свіже повітря!". Мельхіор залишився біля вікна, очима блукаючи по мурах і міському рову; навпроти дому братства піднявся місяць і майже світив прямо в приміщення; на багато миль далі країна лежала під снігом - далекі садиби, вітряки й дерева, делікатно вписані в білизну, ніби пером. Ніколи ще сніг не здавався йому таким непорочним - він випромінював прохолоду й непідвладну часу чистоту, що протверезило й болісно тішило Мельхіора. Він повільно пішов назад через кімнату під голосіння інструментів, в хмарі пилу, піднятої танцюристами з підлоги. Він опустився на стілець біля розкішно накритого столу - двоє чи троє чоловіків марно намагалися втягнути його в і без того безладну розмову, що переходила в белькотіння.

Більша частина гостей навіть і не помітила, що Мельхіор впустив свіже повітря, але вони відчували освіжаючий, благотворний вітерець на своїй спітнілій шкірі та пересохлому горлі і вдячно махали руками й їустками. Мельхіор тримав у руці твердий, хрусткий шматок хліба, він відламував маленькі шматочки, бездумно занурював їх у вино і бездумно запихав до рота, аж раптом, почувши жіночі крики, випустив хліб з рук. Ще раз застогнали гудки, вдруге все замовкло, голоси, що досі лунали, стихли, якби їх кудись втягнуло. Мельхіор відсунув стілець, його ніжки неприємно хруснули. Блансінтьє стояла на підвіконні в порожньому отворі. У вузькому заглибленні вікна з гострою аркою, завдяки місячному небу, з дивовижною ясністю вимальовувався її силует - силует, сповнений сили й невимовної туги. Зі спадаючих рукавів вона простягла до місяця тонкі довгі руки. Так вона стояла під поглядом усіх гостей, замерзлих танцюристів і музикантів, тільки що прислуговуючих, а тепер скам’янілих хлопців. Мельхіор не бачив обличчя Блансінтьє, але знав, як воно виглядає: сріблясто-біла маска бажання, злегка розтулені губи, неприродно відкриті до місяця очі... "Зачарована", - подумав він, сповнений жаху і тривоги, коли Блансінтьє раптом затремтіла, захиталася і посунулась вниз на вузькому виступі, високо над глибиною вулиці. Він почув - наче вона кликала в задушливому кошмарі - її розпачливий крик: - Тримай мене! Тримай мене!

Мельхіор кинувся до вікна. Позаду кинувся хто живий, хто міг бігти, до Блансінтьє, яка невпевнено шукала підтримки. Лунали крики жаху, короткі молитви, лайка. Мельхіор схопив падаючу Блансінтьє на руки й повільно опустив її на підлогу. Жінка була надзвичайно важка, і лише тепер він помітив, що вона знепритомніла. Блансінтьє лежала, витягнувшись, нерухомо, довгі складки її сукні розпливалися навколо неї: кам’яний портрет жінки на могильній плиті. З усіх боків Мельхіор відчував мовчазні запитання, неспокій безживної краси Блансінтьє, перші підозри, що виросли з тиші.

"Лунатичка!" - промовив хтось хрипко, так що Мельхіор не зрозумів, чоловік чи жінка сказав це слово. Прибіг хлопець із глечиком води, один із членів братства зачерпнув жменю снігу з вікна і, збентежений, передав його Мельхіорові. Той взяв сніг і розтер ним скроні та чоло дружини, а одна з жінок стала на коліна й обережно зняла її високий чорний капелюх. Світле волосся Блансінтьє густо спадало на її плечі і раптом лягла, наче збляклий німб навколо її голови. І Мельхіор знову почув розгублений і схвильований голос: "Пресвята Богородице!" Цього разу це був чоловічий голос. Мельхіор був тверезий, наляканий і турбуючись про свою дружину більше, ніж будь-коли; витер наполовину розталий сніг з штанів і змочив губи водою з переданого йому глечика. Блансінтьє розплющила очі, їхні зіниці соромливо й боязко звузилися; вона опустила повіки і, шукаючи допомоги, простягла руки до Мельхіора. Він узяв їх і допоміг їй піднятися. Вона все ще стояла в колі людей, які не розходилися: всі, здавалося, чекали якогось пояснення. Але Блансінтьє дівочим розгубленим жестом лише скручувала хвилю волосся, як людина, яка впала у воду, а потім стала на суху землю. Мельхіорові довелося стримати себе, бо з дюжини зібраних на бенкеті жадібно, з двозначними виразами обличчя витріщалися, пожираючи Блансінтьє очима.

- Меврау Блансінтьє, що сталося? - спитав Домінік де Фрей, який, із нерозлучним кубком в руці, останнім протиснувся крізь коло.

Та не підвела очей і не відповіла. Вона взяла капелюха з рук жінки й звернулася до Мельхіора: "Ходімо додому". Вперше між людьми зчинився гомін, з усіх боків кричали, що треба йти дуже обережно, щоб не послизнутися, одинадцять-дванадцять чоловік запропонували її супроводжувати. Блансінтьє кинула на людей швидкий погляд і посміхнулася: "Я в порядку, - сказала вона, - я піду додому сама". Вона навмання одягла гарний жорсткий капелюшок, заправила під нього волосся й взяла Мельхіора під руку. Прямо, твердим кроком, у зеленій сукні, всипаній золотими листочками, вона пішла з ним сходами до Валу, і так вони пройшли Ринком, де навколо санних доріжок і сніговиків бушували веселі городяни та бідняки ; а потім вони пішли додому маленькими вуличками, які місяць виманював із глибокої темряви, наче вузькі каньйони світла. Блансінтьє мовчала, лише спералась на Мельхіора. Щоразу, коли він дивився на неї, в його голові знову хрипким шепотом відлунювало слово, сказане в братській залі: "Лунатичка!»

З цього дня Мельхіор з новим побоюванням спостерігав за поведінкою своєї дружини. Те, що вона прийшла на цеховий бенкет, розкішно одягнена, потім вилізла на підвіконня і з тугою простягла руки, ніби хотіла полетіти на місяць, її крик "Тримай мене!" – все це давно розійшлося по місту. Дехто сміявся, кажучи, що у бездітних жінок бувають подібні напади, інші казали, що це дивне явище, і трималися осторонь Блансінтьє; іноді, коли вона з"являлася на ринку з кошиком у руці, навколо неї утворювалася порожнеча. Мельхіор чув про це і знав, як це пояснити; одразу ж у безсловесній, колючій недовірі, з якою багато хто спостерігав за дивною поведінкою Блансінтьє на бенкеті, він відчув небезпеку. Почуття провини тяжким тягарем лягло на його серце. Саме він несвідомо і головне ненавмисно зруйнував життя цієї молодої жінки.

Перші сонячні дні виманили Мельхіора з міста: серед дощових, безлистих решток зими він побрів назустріч цьому новому світлу, щоб забути те, що мучило його в чотирьох стінах дому і що він там залишив. Коли одного разу пізно ввечері він повертався додому з трясовини за ставками, то почув у передпокої голос зі студії та приглушений невеселий сміх, що іноді долинав до нього з кімнати його дружини. Він рвучко відчинив двері й побачив Блансінтьє голу й випрямлену, з розпущеним волоссям. Нажахана його раптовим входом, вона швидко схопила свою сорочку й прикрила нею груди й лоно; її сині очі затверділи. Він відразу здогадався, що спонукало її так поводитися, коли побачив свою картину "У славу любові", що стоїть на мольберті навпроти неї - закохана пара у величезній краплі, пара в бездоганному, блаженному союзі. Спіймана на тому, що дивиться на себе й таємно обожнює себе, занурена в бог знає які спогади, Блансінтьє зблідла, майже посіріла, твердий блиск в її очах став ще більш непримиренним. Її краса і сліпа нестриманість приголомшили Мельхіора; дуже охоче, у щойно пробудженому бажанні та в рабській покорі, він упав перед нею, як і раніше, на коліна, відчув її ногу на своїй шиї, її перевагу. Але суворість її погляду відвернула його на місці. Блансінтьє випросталася, Її довгі ноги, маленькі груди та вузькі стегна робили її вищою та сильнішою за нього. Притиснувши сорочку до тіла, вона пройшла повз нього до дверей, але на мить зупинилася й глибоко вдихнула:

- Чому, Мельхіоре, ти розповідав лише про адамітське весілля?

Внутрішньо розбитий і пригнічений Мельхіор стояв в майстерні, як раптом почув з її кімнати слабкі жалісні звуки, які повільно переходили в сміх і плач, як тоді, коли він позбавив її незайманості.

Він сидів на самоті перед картиною й дивився на неї, наче на нову, оскільки знав, що очі Блансінтьє зупинилися на ньому вдруге. Як вона побачила цю картину? Чи справді вона була посвяченою? Чи бачила вона його в Адамі на картині, чи наречений назавжди набув темних, самовпевнених рис того, з ким Мельхіор був лише ледь помітною, віддаленою схожістю? До кого стосувалися ті тваринні відгуки в її сміху та криках?

Незабаром після цього урочисті похорони парафіяльного священика Паулюса Хаезе викликали велике хвилювання серед мешканців міста; нарешті з ще більшою пишністю влаштували пізні обідні та веселі ярмарки, якими розпочав своє урядування пріор Франц Кальс. Нового пароха вітало все місто. Складалося враження, що він хотів привернути на свій бік усіх громадян, ніби вони могли чекати від нього великих речей; у ті дні він сяяв, як сонце, у світлі якого вони могли безкоштовно зігрітися й насолоджуватися.

Капітул, звичайно, давно відчував нову руку, але цього разу це була рука в рукавичці і з перснем найвищого духовного авторитету. Тижнями Кальскен був зайнятий офіційними обов’язками, приводячи до ладу все те, що старий ректор Гезе розпочав десятиліття тому, що стало звичкою й було занедбано з роками; не проходило тиждня, щоб пробощ не видав нового розпорядження, викликаючи не тільки хвилювання в запилюжених кутках капітули, але іноді й приводячи до невдоволення світської влади.

Єдине, що зробив Мельхіор Хінтам за цей час, це оновив занедбаний вівтарний образ Білеама Панкраса. Час від часу він оглядав березу в саду за будинком, дерево життя своєї дружини. Дерево було тонким, але спершу прямим, воно пустило коріння в неспокійному ґрунті місця, якому було мало сонця, і оскільки воно не мало такого свіжого листя, як на болоті, росло воно повільно. Блансінтьє зовсім не дбала про дерево, оскільки посаджені навколо нього квіти взимку вимерзли. На городі росла трава, серед неї гірчиця та дикий овес, мабуть, птахи затягли сюди насіння. Ранньою весною Мельхіор уперше помітив, що берізка росте вже не рівно: посередині з’явилася тріщина, ніби її хтось зламав і з’єднав чарами, але сліди зламу не стерлися. Відтоді Мельхіор частіше спостерігав за раною; він побачив, що навколо тріщини на корі утворилося папілярне потовщення. Кілька разів він помічав, як Блансінтьє з цікавістю дивилася на нього щоразу, коли заходив у сад і дивився на понівечене невинне дерево.

Життя Блансінтьє було сповнене мінливих настроїв і настроїв; були дні, коли вона зачинялася у своїй шафі й займалася одягом, як він міг здогадатися з постійного шурхотіння тканин; і коли після довгого часу вона з"явилася в дорогому вбранні, прикрашеному коштовностями й каблучками, на її обличчі й шиї з"явилися червоні плями, а очі її сяяли й мерехтіли. Якщо вона виходила з дому, то швидко бігла вулицею, ніби приваблена чимось незнайомим. Він майже віддав перевагу її нападам глухої мертвотності - дням, коли вона тинялася по дому в сірому, мов горобець, одязі, з розпущеним волоссям, як циганки, що інколи блукали містом, пророкуючи майбутнє, а поплічники старости безжалісно ганяли їх. Часто Блансінтьє сиділа серед віників і каструль або лежала без діла на ліжку, так що Мельхіорові доводилося підмітати й готувати, як до одруження.

Наповнений страху, він також щомісяця чекав повного місяця. У такі дні Блансінтьє була ще більш неспокійною, все вислизало з її рук, у неї цокотіли зуби або вона раптово сміялася без видимої причини. Вечорами вона дивилася в заднє вікно, крізь яке деякий час можна було простежити, як місяць, що сходить, блукав крізь димарі, дахи та ступінчастий фронтон будівлі суду, перш ніж зникнути з очей. Часто вона виходила з дому ще до того, як Мельхіор усвідомлював це, і коли він шукав її, то майже ніколи не міг її наздогнати. Вона, мабуть, блукала вулицями, як нав’язливий привид, ховаючись від нічної варти, сповнена божевільного горя в пошуках чогось, чого не було; Мельхіор здогадався, що повний місяць зберігає для неї спогад, який зводить її з розуму. Іноді сестри милосердя забирали її з вулиці, залишали ночувати в монастирі, а вранці приводили додому, іноді вона з"являлася в заплямованому одязі, одного разу навіть втратила черевик і її нога була в крові. Найспокійніше Мельхіорові було в дні, коли небо було вкрите хмарами; потім Блансінтьє довго дивилася в темряву, але не втікала, лише сиділа годинами, тихо наспівуючи й шепочучи собі під ніс, ніби опинившись у пастці своєї самоти.

Весь цей час парафіяльний священик Кальс проповідував у колегіальній церкві ще більш наполегливо, ніж зазвичай. Одну зі своїх перших проповідей він присвятив проституції, яка, за його словами, ставала в місті дедалі небезпечнішою. Він описав блуд у спосіб, який був жахливо яскравим і огидним: низька пожадливість, яка набуває прекрасного вигляду чуттєвої насолоди, доки не стає очевидним, що пальці обгоріли у вогні пекла. Тоді сміх дияволів лунає голосніше, і вони розпалюють свої печі з дедалі більшим запалом, коли чоловік і жінка плюють на таїнство шлюбу.