Диявольскі почвари

Ієронім Босх "Відьма й плетений вулик", начерки

Тож він знову сидів з достойною рішимістю за мольбертом, а надворі перші ледь помітні вітри, мов осінні мітли, мчали містом, каштани робились бурими, а в повітрі тихо вібрували тони й звуки. Він малював свого Єноха, який підіймається на небо. Він проігнорував заяву Кауденберга про сніг, який супроводжував пожежу; на його картині патріарх і палаючі коні зменшувалися в розжареній, наповненій хмарами далечині, і він використав райські кольори адамітської спокуси. На передньому плані, на землі перед мурами міста, справжній ярмарок, ведмеді танцюють, жонглери крутять сальто, мандрівні актори грають непристойну комедію, двоє хлопців б"ються через дівчину, третій хапає її за талію і веде до лавки з вафлями; люди печуть, варять, бігають з глечиками пива. Ті, хто на передньому плані, на ярмарку, ще не бачать від"єзду на небо, але на пагорбах, що оточують місто, патріарха вже помітили, цікаві кидаються з усіх боків, кричать і простягають руки, перекочуються ліворуч і праворуч, засліплені й осмалені - Мельхіор не думав, чи годиться ярмарок, його фарси й гіркі жарти для капличного образу. Художник уже почав малювати Мелхіседека, який благословляє Авраама. Він усвідомлював, що ця картина була для нього найважчою, і тому відкладав завершення Содому і Гоморри, які були найдосконалішою роботою; полум"я й розвалені руїни не становили для нього труднощів. Він намалював Мелхіседека з ретельною деталізацією - царственим і жорстким, як старий Білеам Панкрас намалював би п’ятдесят-шістдесят років тому. Він надав йому риси обличчя ван ден Кауденберга, як і обіцяв, а потім на його чисто виголеному обличчі домалював маскуючи чорну бороду... нерішуче, долаючи вагання, неохоче, стримуючи власне небажання. Авраам дався йому легше, і оскільки він все одно думав про Білеама Панкраса, який наприкінці свого життя був схожий на патріарха, він міг використати свою пам’ять як модель. Дияволам у саду, які в гніві хотіли самі себе шмагати бичами, він надав огидні обличчя кількох монахів і монастирських священиків, яких сам, як і більшість громадян, ненавидів до глибини душі. Кожен досить хитрий неминуче впізнає їх - нажерлих і жорстоких, запальних і грубих. Він надумав, що тим синам сатани, схованим серед фігових дерев, евкаліптів та інших східних рослин, розсіє безліч злісних виродків побіля їхніх кігтів - гадюк, птахоподібних створінь, сарани та павуків, які чіплятимуться за диявольське волосся, криються під диявольські хвости.

Мельхіор ще не взявся він до втілення цих задумів, як одного осіннього вечора - міські ворота були вже зачинені після першого обходу варти - молоток обережно постукав у двері його будинку. Блансінтьє вже пішла спати, художник усе ще був у своїй майстерні. Він схопився з-за столу для малювання з раптовим відчуттям у грудях, яке, ніби вісник нещастя поклав край його й без того неповному душевному спокою. Все було як вперше, все ніби повторилося; повний сили, майже тривожний у темряві сутінків і миттєво впізнаний, стояв магістр Вільних Духів у своєму широкому плащі.

Мельхіор онімів. Він просто відступив на крок, щоб Кауденберг міг увійти до сіней поруч з ним. Магістр сам замкнув двері дому перед тим, як звернутись до Мельхіора. Вони потиснули один одному руки, якось побіжно і непевно.

- Як справи, друже Мельхіоре? Я вас налякав?

Голос Кауденберга звучав не так легко, як його слова, Мельхіор чув у ньому напругу, швидке, важке дихання. Він промимрив те, що могло бути прпийняте за привітання, і, штовхнувши двері майстерні, запросив Кауденберга всередину, а потім почав запалювати свічки: йому потрібне було світло. Він усе ще був зайнятий, коли двері скрипнули й відчинилися вдруге. До студії проскочила Блансінтьє, бліда і гнучка в довгій білій нічній сорочці.

Вочевидь вона почула голос гостя вже в передпокої і впізнала його. Мельхіор побачив, як вона затремтіла на порозі, а потім, мов скромна служниця, опустилася перед Кауденбергом у глибокому поклоні, майже осунувшись на коліна. Але вона не завершила цього чолобитного жесту привітання; з коротким дивним вигуком магістр одним кроком опинився біля неї, щоб зупинити її й підняти. Блансінтьє обіперлася на його груди, її руки спиралися на його руках. Мельхіор дивився на зустріч цих обох із жахом, повністю позбавленим подиву - наче так і мало бути, а не інакше, у всьому жаху , у всій своїй величі. Він побачив те, чого не бачив раніше, хоча знав про це весь час. Ні магістр братства, ні Блансінтьє не промовили ні слова; гість все ще підтримував молоду жінку, а вона підводилася до нього, поки, тремтячи, майже не торкнулася всім власним обличчям його обличчя. Риси Кауденберга втратили гостру, виточену маску самовдоволення, стали м’якими, ніби невидимі руки м’яли їх, як віск. Вони з Блансінтьє дивилися одне на одного так, наче Мельхіора тут не було, безмовне відкриття, запаморочливе зачарування, яке, здавалося, тривало вічність. Коли нарешті їхні обійми розплілись, Мельхіорові здалося, що Блансінтьє, приголомшена цим привітанням, хоче знову впасти на коліна, щоб висловити покору й відданість. Він мимоволі зробив крок до неї, хоча одразу усвідомив безсилість цього жесту, коли магістр майже одночасно зробив крок уперед, ніби не дозволяючи нікому стати між ним і жінкою. Блансінтьє, випроставшись, тим часом прийшла в себе; її худе обличчя випромінювало тепло й гордість, в очах сяяв впевнений блиск. І тепер, коли вона повернулася й вийшла з майстерні, вона знову здавалася вищою за Мельхіора.

Ніхто з них ще не промовив ні слова. Лише тепер Карл ван ден Кауденберг зняв своє широкий коричневий плащ й кинув його на табурет, одягнений він був скромніше, ніж зазвичай, - увесь сірий, яким Мельхіор уперше побачив його в домі Герлаха Орлі в Антверпені. Він підсунув інший табурет і сів, а Мельхіор, мов уражений громом, не рухався. Тепер у всій поведінці прибульця була стара безтурботна гордість, правда, змішана з легким примусом. Обличчя його було похмуро-суворе, широка й елегантна рука з печаткою на пальцях лежала на столі. Першим, напруживши всі сили волі, порушив мовчанку Мельхіор:

- Я бачив, - грубо сказав він.

Кауденберг-Мелхіседек звів свої чорні очі, ніби покриті на даний момент налітом обережності:

- Що ви бачили? - запитав він майже лагідно.

Знову напруживши всю силу волі, Мельхіор усміхнувся:

- Як я маю це назвати?.. Причину вашого повернення.

Кауденберг на мить опустив погляд, змушуючи себе повернутися до тихої пихи світської людини.

- Мені довелося б назвати себе шахраєм, друже Мельхіоре, - почав він, - якби я припустив, що ви вперше побачили те, що бачили, точніше судите те, що судите.

- Отже, таки шахрай? - сердито сказав Мельхіор голосніше, ніж хотів.

Кауденберг і він зустрілися очима. Таємний король стиснув уста, Його рука на столі стиснулася в кулак.

- Ви маєте повне право, - сказав він, - називати мене так, я цього не заперечую. Я обдурив хорошого приятеля, свого господаря... - Його погляд шукав обличчя Мельхіора, яке враження справила його зізнання. - Я знову прийшов, Мельхіоре, тому що я не можу винести двох речей: залишатися злодієм у ваших очах і... жити без Блансінтьє.

Мельхіор уперше почув, як Магістр Вільних Духів вимовив ім’я Блансінтьє. Воно звучало свіжо, тонко й переможно у своїй фламандсько-іноземній тональності, наче належало зовсім іншій істоті, аніж переслідувана місяцем, мучена Блансінтьє, яка називала себе його дружиною. І Мельхіор зрозумів, що кожен із них говорить про іншу жінку. Це усвідомлення вдарило його в серце подвійним лезом, жорстоким і одночасно рятівним. Він засміявся, в голові і серці чув порожнечу.