- Викрадення жінки!
Прибулий не встиг відповісти. Двері зі скрипом відчинилися, і на порозі з’явилася Блансінтьє. Вона перевдягнулася, тепер у сірому й непомітному вбранні, як у магістра братства, її волосся було закручене й зв"язане так, що здалеку її можна було прийняти за світловолосого, трохи блідого пажа; в руках вона несла маленький оберемок, який поставила на стіл.
Мельхіор здивовано витріщився на неї. Він знову відчув прихований заціпеніння від її впевненості, від безмовної згоди між нею та Кауденбергом і від того, як вона відчула невисловлену волю гостя. Він підійшов до неї і хотів взяти її за руку. Жінка відвела її, як завжди робила в останні місяці, і, віддалившись від нього, підійшла на крок ближче до прибульця.
- Блансінтьє, ти розумієш, що робиш? - вигукнув Мельхіор.
Жінка дивилася на нього тим своїм новим, трохи яскравим, мудрим жіночим поглядом:
- Я знала, що він одного разу повернеться, і повернеться, щоб забрати мене, - сказала вона. - Так і ніяк інакше, Мельхіоре.
Той похитав головою:
- Але ж ти підеш з ним як його наложниця!
Після цих слів у кімнаті запала тиша. Ніхто не ворушився. Мельхіор разом з Блансінтьє дивився здивовано на гостя. Посмішка заграла на одухотвореному, вже не дівочому обличчі жінки.
Магістр Вільних Духів перевів свої чорні очі на Мельхіора й спокійно відповів:
- Я говорив вам інакше. Вона піде як цариця зі своїм царем.
Він простягнув руку Блансінтьє. Вона втиснула свою руку в його руку. Вони стояли перед Мельхіором, як поєднана пара; він бачив їх союз, їхню силу і красу. Усвідомлення того, як і в якій пишності вони належать одне одному, щось зламало в його душі, і він відчував благоговіння перед цією парою, і водночас наполовину боявся, наполовину бажав цієї нової Блансінтьє, і під цим страхом його мучило давнє почуття провини. Він хотів вигукнути, що Кауденберг має царицю в кожному місті, де у нього є послідовники, і де він затримується на короткий чи тривалий час. Але слова завмерли на його губах, коли він побачив, як Блансінтьє та Кауденберг поглинули погляди одне одного, ніби вони були єдиними чоловіком і жінкою на землі.
- Вибачте... - запнувся він, не знаючи, навіщо це слово, і вибіг з майстерні.
Загорнувшись у плащ, із насунутою на чоло шапкою він вийшов із дому. У сутінках осінньої ночі він почув, як вартові вдруге пішли на свій маршрут, і широкою дугою обійшов їх вузькими вуличками. Він зупинився в тіні стінки якогось саду; над ним у темряві злегка тріпотіло пір"я нічної сови, він чув ледве чутний політ хижака, під ногами шелестіло сухе крихке листя, зрідка падаючий листок кружляв навколо голови й плечей. Мельхіор безцільно блукав від однієї темної тіні до іншої, зупиняючись всюди на довгі проміжки часу. Він чув, як на дахах нявкають осінні коти; низькі розкинуті будівлі монастиря нагадували великі сірі кротові купи, в які він хотів би заповзти. Над ним височіла щойно добудована вежа колегіальної церкви, раптом роблячи її маленькою, майже добродушно непомітною; як він прагнув перетворити себе на одну з цеглин і бути вбудованим разом з іншими цеглинами в зростаючі проходи. Де-не-де ще чулися розрізнені голоси, сміх закоханої пари, плач дівчини чи хворої дитини. Мельхіор у ту мить усвідомив існування сотень людей, які жили з ним у тих кам’яних келіях і баштах, кожен зі своїм щастям і своїм прокляттям у серці. Увесь час він намагався не думати про Кауденберга та Блансінтьє, але все ж думав про них; він побачив, як вони стоять перед ним, взявшись за руки. Стара божевільна пісня: він не розумів, як міг залишити їх самих навіть тепер, коли він, немов живий, роздільний клин хотів би кинутися між ними.
Коли небо почало світлішати, він стояв на фортечному валу. З міських обійсть і селянських садиб під муром долинав ледве чутний спів півнів, перші зелені й рожеві острівці мчали водянистим повітряним океаном, бліді стріли світла виникали на сході й зникали, їхні кольори танули, створюючи прохолодну прозору пелену. Вартові робили ранковий обхід, Мельхіорові більше не доводилося сходити з їхньої дороги. Вартові йшли ліниво, безладним гуртом, у послаблених кольчугах, мало хто мав шолом на голові, списи хаотично лежали на плечах, мов селянські вила. Вони привітали Мельхіора добродушними жартами про випивку і м"ясо, що тяжко залягло в животі; але незабаром звук їхніх підкованих чобіт затих. В вуличці Диявольського Котяри, біля ніг художника, чувся стукіт ранніх ткацьких верстатів, уперше задзвонили дзвони, починався новий день. Мельхіор сів між башточками парапету сторожової вежі. Звідсіля розточувався вид на ворота Семи Дерев, через які вела дорога на південь. Він чекав. Через довгу мить він побачив, як ідуть сторожі воріт: хрипкі голоси перекликалися один з одним, він чув їхній сміх, час від часу вони спльовували і нарешті відтягли важкі колоди, щоб відкрити стулки воріт. Від садиби, що лежала неподалік, наближався двоколісний селянський віз, навіть здалеку неправильної форми. Мельхіор прислухався до кожного гомону з вуличок унизу: діти, яких виштовхували з дверей, відразу ж починали невинну сварку, собака загавкав і підняв ногу біля одного зі старих пеньків, що й дало назву брамі. І Мельхіор раптом подумав: "Чому я ніколи не подарував Блансінтьє собаку? Чому я ніколи не приносив їй сороку чи горлицю, щоб тримати в її кімнаті та розмовляти та гратися з нею, як вона гралася зі своїми ляльками? Вона була самотньою, вразливою та наодинці зі мною - і через це у неї з’явилася погана звичка бездумно вдягатися". Він, який хотів стати перед нею на коліна і відчути її ногу на своїй шиї, ніколи не намагався думати про те, що відчувала і чого бажала його дружина.
Він підвів погляд на звук швидкого тупоту. Кінь біг. Але це був не кінь селянського воза, що наближався; його тягнула - тепер він це бачив - втомлена стара шкапа, для якої галоп міг бути лише спогадом про молодість. Кінь, рись якого він почув у цю мить, наближався з боку міста. І раптом з-за семи пеньків з"явився великий сивко, тварина, яку рідко можна побачити, - королівський жеребець. Мельхіор ще не встиг обдумати цього слово, як відчув, як горять його щоки, й холод пробирається в серце. На коні він побачив чоловіка, який посадив перед собою жінку нп складену попону з чорного пухнастого шовку або хутра. Вершник обійняв жінку, та ж обіперлася йому на груди. Біля воріт вершник і жінка на мить поринули в тінь, Мельхіор зі свого сховку побачив, що охоронці стояли мовчазні й зосереджені, потім витягнули шиї й поглянули вслід коню. Мельхіор побачив, що вони не впізнали ні чоловіка в сірому, ні його супутницю. Він сам витягнув шию й нахилився над зубцями, щоб побачити сивого скакуна та вершників, коли ті знову з’являться. Вони й справді з’явилися на мосту біля зовнішнього валу й попрямували, гадав він, до військової дороги, що вела на південь. Ранкове сонце, яскраве й прохолодне, що випромінювало від островів-хмарок на східному обрії, здавалося, збільшувало коня й робило його світлішим; часом миготіли підкови, що вдарялися об землю. Мельхіор бачив спину Кауденберга, його плащ розвівався позаду нього. Поверх цього грубого одягу лежала надзвичайно вузька і струнка жіноча рука - сама Блансінтьє прикривала спину спокусника. Серце Мельхіора розкололося надвоє - ніби ця втеча магістра Вільних Духів з молодою полонянкою була не його, Мельхіора, ганьбою чи поразкою, а видовищем. Він дивився вслід розкішному скакунові, йому була відома пишність пари, яка в ту мить здавалася лише єдиною переплетеною, замкнутою істотою на хиткій кінській спині.
Чоловік і жінка зникли за першим поворотом дороги, за невисокою дюною, повною дроку та молодих дубів, звук копит затих і невдовзі зовсім завмер.
Після довгого часу Мельхіор вислизнув зі свого спостережного місця і спустився вниз вулицями міста. Він ішов крізь розбуджену вранці діяльність - іскри з кузні, запах свіжого хліба, пиляння й стругання. Він побачив, як люди вітають його, і подумав: "Невже вони ще не знають, що мене зустріло?". Нарешті він повернувся додому. У кімнатах стояла тиша, наче мерця винесли. Не собаки, не кішки, не пташки в клітці. Мельхіор зазирнув у кімнату, яка так довго була виключною власністю Блансінтьє. Він глянув на ліжко. Вона була акуратно задрапірована, а зверху лежала ковдра, прикрашена вишивкою та китицями. Він відкрив шафу; тут висів ряд дорогих різнокольорових суконь Блансінтьє, зелених і червоних, блакитних і золотих, її туфлі та босоніжки, деякі з них ще зовсім нові. Єдиним розладом була кашемірова шаль, витканий з вітру шовковий шарф, який лежав недбало кинутий і зім’ятий серед черевиків. Мельхіор нахилився, підняв легку, як пір’їнка, тканину, розгладив її й склав. Він обернувся й побачив, що скриня Блансінтьє для білизни, з пофарбованими в чорний колір залізними оковками, відкрита. Біля постільної білизни були тонкі ніжні полотняні сорочки, запаски, накрохмалені очіпки, була тут і кругла чорна оксамитова шапочка, схожа на поставлений сторчма буханець хліба. Мельхіор схилився над скринею; під купою сорочок він виявив позолочену дерев"яну скриньку з коштовностями його дружини. Він зазирнув усередину; пряжки та перли, ланцюжки та каблучки. Він знайшов власний перстень із сердоліком, перстень, яким обмінявся з Блансінтьє під час заручин; єдине, чого він не знайшов, - це перстень з бурштином, подарунок іншого чоловіка. Жінка не забрала нічого, навіть речей зі спадку, а з нижньої білизни тільки те, що було на ній, найскромнішу сорочку. Мельхіор засунув скриньку під спідниці й сорочки, поклав зверху сплетену з вітру шаль і закрив скриню. А після того він упав біля неї, як засуджений до страти біля колоди палача. Він плакав із заплющеними очима, тер руки й обличчя об залізні оковки, аж поки на них не з"явилися криваві шрами. Довго-довго лежав він у такому стані, поки не почув дзвони, що дзвонили опівдні. Мельхіор підвівся й зачинив кімнату, ніби там лежав мертвий і забальзамований труп, який йому дозволили побачити востаннє.
Він продовжував жити і спати в майстерні. Місто вирувало від пліток, злого подиву й насолоди чужим нещастям. Художник почув це як далеке відлуння болю, що терзав його голову й серце. Увечері, коли сутеніло, діти кричали біля його дверей, стукали у вікна й розбігалися під гучні глузливі крики. В інший раз з’явилася ціла купа молоді й заспівала вуличну пісню, яку принесли до міста ваганти; однак шибеники змінили свої слова:
ebooksa