2. Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Цей тривожний розлад може виникнути внаслідок цілої низки травматичних стресогенних чинників (детальніше ми обговоримо ПТСР у Розділі 15). Висновки першого дослідження, проведеного в цій галузі Дуґласом Бремнером з Університету Еморі, а потім підтвердженого й іншими, показали, що люди з ПТСР внаслідок багаторазових травм (на противагу одиночній травмі) — солдати, які постійно беруть участь у жорстоких боях, або люди, які зазнавали регулярного насильства в дитинстві,— мають гіпокамп меншого розміру. Знову ж таки, зменшення розміру стосується лише гіпокампу, і результати принаймні одного дослідження говорять: що сильнішою була перенесена психологічна травма, то меншим став гіпокамп.
3. Глибока депресія. Як ми ще поговоримо в Розділі 14, глибока депресія найтісніше пов’язана із затяжним стресом, і цей зв’язок зокрема характеризується підвищеним рівнем глюкокортикоїдів у приблизно половини людей, які переживають глибоку депресію. Іветт Шелін з Університету Вашингтону та інші вчені довели, що за довготривалої глибокої депресії, знову ж таки, зменшується розмір гіпокампу. Що довше триває депресія, то меншим стає гіпокамп. Більше того, найменший розмір гіпокампу виявлено в пацієнтів з підвидом депресії, яка супроводжується найвищим рівнем глюкокортикоїдів.
4. Регулярний джетлаг. У Розділі 11 розповідається про єдине у своєму роді, але дуже цікаве дослідження, яке аналізує стан здоров’я бортпровідників (жінок та чоловіків), які вже багато років працюють на міжконтинентальних рейсах, змінюючи часові пояси. Що менші в середньому періоди відпочинку після чергового серйозного джетлагу впродовж їхньої кар’єри, то менший в них гіпокамп і серйозніші проблеми з пам’яттю.
5. Звичайне старіння. Соня Люпіен з Університету Мак-Ґіла провела дослідження за участю літніх людей, і висновки цього дослідження були пізніше підтверджені іншими вченими. Отже, зібрали групу здорових літніх людей, заміряли рівень глюкокортикоїдів у стані спокою, розмір їхнього гіпокампу та якість їхньої пам’яті, що регулюється гіпокампом. За декілька років всі заміри провели заново. Як ми ще обговоримо у Розділі 12, присвяченому старінню, з віком у людей відбувається незначне підвищення рівня глюкокортикоїдів у стані спокою, хоча цей параметр дуже мінливий. Однак було встановлено, що ті, у кого рівень глюкокортикоїдів підвищувався з роками від початку дослідження, також мали менший за інших розмір гіпокампу та гіршу пам’ять.
6. Взаємозв’язок між глюкокортикоїдами та неврологічними порушеннями. Нечисленні дослідження цієї теми показують: за однакової сили інсульту що вищий рівень глюкокортикоїдів має людина на момент, коли її доставлять в реанімацію, то серйознішим зрештою є неврологічний розлад.
Отже, ці дослідження загалом демонструють, що глюкокортикоїди руйнують гіпокамп людини. Але стривайте. У цьому є кілька проблемних моментів.
По-перше, деякі дослідження мали висновки, що ПТСР супроводжується рівнем глюкокортикоїдів нижчим за норму. Отже, за таких обставин не можна сказати, що надмірна кількість гормонів пошкоджує гіпокамп. Однак виявляється, що пацієнти з ПТСР з низьким рівнем глюкокортикоїдів мають підвищену чутливість до глюкокортикоїдів. Тому гормони все ж можна вважати винуватцями.
Далі, залишається незрозумілим, чи зменшення гіпокампу в пацієнтів з ПТСР викликане самою психологічною травмою або це відбулося в посттравматичний період. Є одне дослідження, яке відкидає обидві гіпотези. Воно говорить, що гіпокамп зменшується не в результаті ПТСР, а насправді робить людину більш уразливою до появи ПТСР унаслідок психологічної травми.
І нарешті, потрібно пам’ятати, що дослідження процесу старіння демонструє зв’язок, який є простою кореляцією. Інакше кажучи, підвищення рівня глюкокортикоїдів у крові з віком, звісно, може призводити до атрофії гіпокампу. Але є також і підстави вважати, що все відбувається навпаки: прогресуюча атрофія гіпокампу призводить до підвищення рівня глюкокортикоїдів (як я поясню детальніше у Розділі 12, так стається через те, що гіпокамп також допомагає пригнічувати викид глюкокортикоїдів, а атрофований гіпокамп не дуже добре справляється з цим завданням).
Інакше кажучи, ніхто вам точно не скаже, як усе відбувається насправді. Однією з найбільших проблем є недостатня кількість таких досліджень мозку, проведених після смерті людини. Можна було б провести феноменально всебічний аналіз і дізнатися, чи гіпокамп зменшується в розмірі через те, що стає менше гіпокампних нейронів, чи тому що нейрони мають менше ниток, які поєднують їх з іншими нейронами, і вони коротші. Чи і те і те. Якщо виявиться, що річ у зменшенні кількості нейронів, можна буде навіть встановити, чи причина полягає у відмиранні більшої їх кількості, ніж за нормою, чи у появі меншої кількості нових нейронів. Або, знову ж таки, і те і те.
Однак навіть без проведення посмертних досліджень існує декілька натяків на причини зменшення розміру гіпокампу. Що цікаво, коли пухлину, яка провокує появу синдрому Кушинга, видаляють і кількість глюкокортикоїдів приходить у норму, гіпокамп повільно відновлює свій нормальний розмір. Як уже зазначалося, глюкокортикоїди змушують відростки, які поєднують нейрони, зсихатися. Це не є перманентним процесом — якщо привести рівень глюкокортикоїдів у норму, відростки нейронів відновляться. Отже, найімовірніше, зменшення розміру гіпокампу за синдрому Кушинга відбувається через уповільнення процесів відновлення. На противагу, зменшення гіпокампу за ПТСР та глибокої депресії видається перманентним процесом, бо зменшення за ПТСР триває десятки років після пережитої травми, а за глибокої депресії від декількох років до декількох десятків років після того, як депресію подолали за допомогою медикаментозного лікування. Отже, у цих випадках зменшення гіпокампу не може бути спричинене зсиханням відростків, зважаючи на зворотність цього процесу.
Крім того, ніхто зараз не знає, чому гіпокамп взагалі зменшується в розмірах через неврологічні порушення та стресові ситуації. Як завжди кажуть у таких випадках вчені, потрібно більше досліджень. Відповідь банальна, але проведених досліджень справді недостатньо. А поки що, я гадаю, було б правильно сказати, що є ґрунтовні, але не кінцеві докази того, що стрес та/або тривала дія глюкокортикоїдів може викликати структуральні та функціональні зміни в гіпокампі, зміни, які є негативними для гіпокампу і які можуть бути довгостроковими.
Які можливі негативні наслідки з усього цього? Перший пов’язаний із застосуванням неврологами синтетичних замінників глюкокортикоїдів (як-от гідрокортизон, дексаметазон або преднізон) для лікування пацієнта після перенесення інсульту. Як ми знаємо з Розділу 2, присвяченому залозам та гормонам, глюкокортикоїди є класичними протизапальними сполуками, які використовуються для зменшення набряку в мозку, який формується після інсульту. Глюкокортикоїди є надзвичайно ефективними для припинення росту набряку, який формується, наприклад, у разі пухлини мозку, але, як виявилося, вони не дуже допомагають в усуненні набряку після інсульту. Що гірше, з’являється дедалі більше доказів того, що ці славнозвісні протизапальні сполуки насправді можуть бути про-запальними, тобто загострювати запалення в ураженому мозку. Однак надзвичайно багато неврологів продовжують прописувати ці препарати, незважаючи на застереження найкращих фахівців у цій галузі впродовж останніх десятків років та висновки досліджень, які говорять про те, що глюкокортикоїди негативно позначаються на лікуванні неврологічних захворювань. Тож ці останні дослідження посилюють застереження — клінічне використання глюкокортикоїдів погіршує перебіг неврологічних захворювань, за яких спостерігаються проблеми з гіпокампом. (Однак мушу зазначити, велика доза глюкокортикоїдів може інколи допомогти покращити стан організму після пошкодження спинного мозку з причин, які не стосуються ні стресу, ні тем цієї книжки.)
З цим пов’язана ще одна проблема: лікарі можуть застосовувати синтетичні глюкокортикоїди для лікування проблем зі здоров’ям, які не стосуються нервової системи, і такий метод лікування може нанести велику шкоду гіпокампу. Найбільше занепокоєння в мене викликає здатність цих гормонів загострити негативний вплив gp120 на нейрони та їхній вплив на перебіг СНІД-деменції. (Ви ж пам’ятаєте? Білок gp120 є складовою вірусу СНІДу і відіграє ключову роль у пошкодженні нейронів та спричиненні деменції.) Якщо (з цього питання проводиться багато досліджень) виявиться, що глюкокортикоїди можуть загострювати наслідки ВІЛ-інфекції для когнітивної функції мозку, це буде дуже тривожним висновком. Люди зі СНІДом зазвичай мають підвищений рівень глюкокортикоїдів в організмі не тільки тому, що живуть у постійному стресі, а також і тому, що їх часто лікують за допомогою надзвичайно великих доз синтетичних глюкокортикоїдів для подолання інших аспектів цієї хвороби.
Це саме стосується і застосування глюкокортикоїдів в інших галузях клінічної медицини. Кожного року в США виписують близько 16 мільйонів рецептів з призначенням глюкокортикоїдів. Переважно це гормони м’якої дії — крем від подразнення отруйним плющем, укол від набряку в коліні, можливо, навіть застосування стероїдних інгаляторів при астмі (що не може спричинити потрапляння глюкокортикоїдів у мозок). Але все одно сотні тисяч людей приймають великі дози глюкокортикоїдів, щоб усунути неадекватні імунні реакції при аутоімунних захворюваннях (як-от вовчанка, розсіяний склероз або ревматоїдний артрит). Як уже зазначалося, довготривалий прийом глюкокортикоїдів у таких пацієнтів викликає проблеми з видом пам’яті, за який відповідає гіпокамп. То чи потрібно відмовлятися від прийому глюкокортикоїдів під час лікування аутоімунного захворювання для того, щоб уникнути можливого прискорення старіння гіпокампу в підсумку? Майже напевно, що ні — адже це дуже серйозні захворювання, а глюкокортикоїди ефективно борються з ними. Вірогідно, проблеми з пам’яттю є сумним, але невідворотним побічним ефектом.
Ще більше занепокоєння викликає висновок досліджень, що якщо глюкокортикоїди справді становлять небезпеку людському гіпокампу (зменшуючи шанси нейронів гіпокампу пережити інсульт), то це є великою проблемою, навіть якщо ваш невролог не призначає вам прийом синтетичних глюкокортикоїдів. Так стається тому, що організм виробляє величезну кількість глюкокортикоїдів під час багатьох неврологічних розладів — такі пацієнти, яких доставляють у реанімацію, мають надзвичайно високий вміст глюкокортикоїдів у крові. А як відомо з експериментів над щурами, висока концентрація цієї речовини під час порушення діяльності нервової системи його загострює все — якщо видалити надниркові залози у щура просто після інсульту чи епілептичного нападу або ввести препарат, який тимчасово припинить вироблення глюкокортикоїдів наднирковими залозами, гіпокамп зазнає меншого пошкодження. Інакше кажучи, те, що ми вважаємо типовим ураженням мозку при інсульті або епілептичному нападі, є ураженням, що загострене станом нашого організму під час стресової реакції.
Тільки вдумайтеся, наскільки це дивно і дезадаптивно. За вами женеться лев, ваш організм виробляє глюкокортикоїди, щоб збільшити приплив енергії до м’язів стегон,— чудове рішення. Якщо ж ви йдете на побачення наосліп, то виробляти глюкокортикоїди для збільшення припливу енергії до м’язів стегон уже не доречно. Якщо ж у вас станеться великий судомний напад і організм вироблятиме глюкокортикоїди для направлення енергії до м’язів стегон — це може погіршити ураження мозку. Гірка правда в тому, що стресова реакція — це не завжди те, чого потребує організм.
Як же в нашому організмі розвинулася така дезаптивна реакція? Найвірогіднішим поясненням є те, що організм просто не розвинув у собі здатність не виробляти глюкокортикоїди під час неврологічної кризи. Секреція глюкокортикоїдів унаслідок стресу працює майже однаково у всіх ссавців, птахів, риб… і лише приблизно за останні 50 років вестернізовані представники одного з перерахованих видів отримали більше шансів на виживання після такого розладу, як-от інсульт. Просто еволюція поки що не змогла переконати організм у необхідності виробити більш логічну реакцію на неврологічне порушення.
Ми розглядаємо виразки, кров’яний тиск та аспекти статевого життя в контексті їхньої уразливості до стресу останні 50 чи 60 років. Більшість із нас також розуміють, як стрес може погіршувати пам’ять та заважати процесу навчання. У цьому розділі наводиться припущення, що вплив стресу на нервову систему може спричинити навіть руйнування нейронів, а наступний розділ продовжує цю тему, розглядаючи, як стрес може прискорити старіння нашого мозку. Відомий нейровчений Вуді Аллен якось сказав: «Мій мозок — це мій другий найулюбленіший орган». Гадаю, що багато з нас поставили б свій мозок на перше місце.
11. СТРЕС І ХОРОШИЙ СОН