Чому зебри не страждають на виразку

13. ЧОМУ ПСИХОЛОГІЧНИЙ СТРЕС ТАКИЙ ВАЖКИЙ?

Деякі люди народжені для вивчення біології. Вони проявляються вже в дитинстві — вовтузяться з іграшковими мікроскопами, проводять розтин померлих тварин на обідньому столі, терплять насмішки однокласників через своє захоплення геконами.^[85] А ще в біологію приходять фахівці з інших галузей — хімії, фізіології, фізики, математики.

Минуло кілька десятків років після зародження такої дисципліни, як-от фізіологія стресу, і в ній вже працює юрба людей, які починали з інженерів. Будучи вже фізіологами, вони вважали, що існує чіткий механізм діяльності організму, але, зважаючи на біоінженерне минуле, ці фахівці розглядали організм як креслення електронної схеми з вхідними та вихідними змінними, повним спротивом, контуром зворотного зв’язку, системою автоматичного регулювання. Я навіть здригаюся, коли пишу ці слова, бо насилу їх розумію; однак ці біоінженери творили справжні дива, додаючи розвитку галузі надзвичайного імпульсу.

Припустімо, ви хочете з’ясувати, як мозок дізнається, коли час припинити секрецію глюкокортикоїдів, коли вже час знати міру. Всі приблизно розуміли, що мозок якось повинен вимірювати вміст глюкокортикоїдів у крові, порівнювати цей показник з нормою, а тоді приймати рішення — продовжувати секрецію КРГ або ж закрутити кран (повертаючись до нашої моделі зливного бачка). Аж тут прийшли біоінженери і показали, що цей процес насправді куди цікавіший та складніший, ніж можна було уявити. Існують «ділянки множинного зворотного зв’язку»; інколи мозок вимірює кількість глюкокортикоїдів у крові, а інколи швидкість, з якою змінюється їхній рівень. Біоінженери знайшли відповідь на ще одне важливе питання: стресова реакція лінійна чи діє за принципом «все або нічого»? Епінефрин, глюкокортикоїди, пролактин та інші речовини виробляються під час стресу; але чи виробляються вони в однаковій кількості незалежно від інтенсивності дії стресогенного чинника (реактивність типу «все або нічого»)? Виявляється, що ця система надзвичайно чутлива до інтенсивності стресогенного чинника, демонструючи лінійний взаємозв’язок між, наприклад, ступенем зниження кров’яного тиску та кількістю виробленого епінефрину, між рівнем гіпоглікемії (зниження рівня глюкози в крові) та виробленням глюкагону. Організм здатен не лише відчувати дію стресогенного чинника, а й надивовижу точно визначає, наскільки сильно і як надовго цей стресогенний чинник виведе всю систему з алостатичної рівноваги.

Це прекрасні і важливі відкриття. Ганс Сельє обожнював біоінженерів, що цілком зрозуміло, адже в його часи дослідження в галузі стресу, напевно, здавалися дурістю основній масі фізіологів. Ті фізіологи знали, що організм реагує певним чином, коли йому дуже холодно, і діаметрально протилежно, коли йому дуже гаряче, а тут якийсь Сельє та його команда наполягають на наявності фізіологічних механізмів, які реагують однаково на холод та тепло? І на травму, і на гіпоглікемію, і на підвищений кров’яний тиск? Висміяні дослідники стресу вітали біоінженерів з розпростертими обіймами. «Бачите, це насправді працює; можна робити математичні розрахунки стосовно стресу, будувати схему-алгоритм, контур зворотного зв’язку, формули…» Золоті часи. Якщо система виявилась би більш складною, ніж очікувалося, складність її б полягала в точному, логічному, механістичному плані. Можна було б представити організм у вигляді однієї великої залежності між вхідними та вихідними змінними: ви говорите мені точні дані того, наскільки сильно стресогенний чинник впливає на організм (наскільки він порушує алостаз глюкози у крові, кількість рідини, температуру і т. д.), а я точно кажу, наскільки сильною буде стресова реакція.

Цей підхід годиться для більшості питань, які ми вже з вами розібрали, і, мабуть, дозволить нам достатньо точно визначити механізм роботи підшлункової залози зебри під час втечі від лева. Але цей підхід не скаже нам, хто з робітників отримає виразку після закриття їхнього заводу. З кінця 1950-х років у психології стресу почали проводити новий вид експериментів, який і проколов ту чітку, механістичну, біоінженерну бульбашку. Достатньо буде навести один приклад. Організм піддається дії болючого подразника, і вам цікаво дізнатися, наскільки сильною буде стресова реакція. Біоінженери тільки це і робили — креслили зв’язки між інтенсивністю та тривалістю дії подразника та реакцією на нього. Але в цій ситуації, коли відбувається дія болючого подразника, досліджуваний організм може покликати на допомогу матусю і поплакати в неї на руках. За цих обставин такий організм демонструє стресову реакцію меншої інтенсивності.

Ніщо в тому ясному, механістичному світі біоінженерів не могло пояснити цей феномен. Вхідні параметри були однаковими; однакова кількість больових рецепторів мала запалати вогнем, коли дитина проходила якусь болісну процедуру. Однак вихідні параметри були зовсім різними. Дослідницька спільнота раптом усвідомила важливу річ: фізіологічна стре­сова реакція може змінюватися під впливом психологічних чинників. Два однакові стресогенні чинники з однаковою інтенсивністю порушення алостатичної рівноваги можуть сприйматися і можуть оцінюватися по-різному, і від цього залежить усе.

Виявилося, що стресова реакція може бути сильнішою або слабшою залежно від дії психологічних чинників. Інакше кажучи, психологічні параметри можуть модулювати стресову реакцію. Неминуче було виявлено наступний крок: коли немає ніяких змін фізіологічного характеру,— фактичного порушення алостатичної рівноваги,— психологічні параметри й самі можуть викликати стресову реакцію. Розчервонівшись від хвилювання, фізіолог Джон Мейсон, один із лідерів цього підходу, навіть зайшов так далеко, що проголосив, що всі стресові реакції мають психологічну природу.

Стара гвардія не була здивована. Тільки-но концепція стресу почала набувати систематизованої структури наукового феномену, якому можна було довіряти, тут же набігла орда психологів і почала каламутити воду. У надрукованій у вигляді статей битві, хоча починалося все з взаємної похвали за відкриття та визнання внеску попередників, Сельє та Мейсон намагалися рознести роботу один одного вщент. Мейсон самовпевнено посилався на дедалі більшу кількість інформації про психологічну природу початку та видозміни стресової реакції. Сельє, відбиваючи напад, наполягав, що всі стресові реакції не можуть ґрунтуватися на чистій психології та суб’єктивному сприйнятті: якщо організм перебуває під дією анестезії, у ньому все одно відбувається стресова реакція у відповідь на хірургічне втручання.

Психологам удалося вибороти собі місце у професійному колі, і коли їхні манери стали вишуканішими, а волосся трохи посивіло, їх майже перестали сприймати як варварів. Тепер потрібно визначити, які психологічні параметри особливо важливі. І чому психологічний стрес такий важкий?

СКЛАДОВІ ПСИХОЛОГІЧНИХ СТРЕСОГЕННИХ ЧИННИКІВ

Виміщення негативних емоцій. Ви, напевно, очікували, що ключові психологічні параметри мають бути якимись туманними явищами, але, провівши низку експериментів, фізіолог Джей Вайс з Рокфеллерського університету дав їм точне визначення. Під час одного з експериментів щура піддавали дії електричного струму незначної сили (приблизного еквіваленту електростатичного удару, який ви можете отримати, якщо чов­гатимете ногою по килиму). Після певної кількості таких ударів у щура виробилася довготривала стресова реакція: зокрема пришвидшилися серцебиття та швидкість секреції глюкокортикоїдів. Для зручності ми можемо визначати довготривалі наслідки ступенем імовірності появи у щура виразки, і в цьому разі шанси високі. У кімнаті поряд інший щур піддавався дії струму такої ж сили та з такою самою частотою, тобто алостатична рівновага його організму зазнавала впливу такої самої інтенсивності, як у першого щура. Але цього разу після кожного удару струмом щур міг відбігти до дерев’яної дощечки і погризти її. Ймовірність того, що другий щур отримає виразку, була куди меншою. Йому дали вимістити своє невдоволення. Інші способи виміщення негативних почуттів — можливість щось з’їсти, випити води або пробігтися колесом — також знижували шанси на появу виразки.

Люди також краще справляються з дією стресогенних чинників, коли мають можливість дати вихід негативним емоціям — вдарити стіну, пробігтися, знайти втіху в хобі. Ми настільки винахідливі, що можемо уявляти ці способи, щоб заспокоїти себе. Наприклад, військовополонений може в найдрібніших подробицях годинами уявляти, як він грає у гольф. У мене є друг, який був довгий час прикутий до ліжка через тривалу серйозну хворобу і малював у своєму блокноті топографічні мапи уявних гір, а потім здійснював вилазки в ці гори.

Ефективність виміщення негативних емоцій визначається тим, наскільки успішно воно відволікає від стресогенного чинника. Але, очевидно, більш важливим є те, що цей вихід має викликати у вас позитивні емоції як нагадування, що життя сповнене і приємних речей, а не лише тих, що змушують вас дратуватися і хвилюватися. Фізичні навантаження як спосіб побороти невдоволення мають і додаткову користь, що повертає нас до звичного порівняння зебри, яка втечею рятує своє життя, і людини, яка переживає психологічний стрес. Стресова реакція є підготовкою організму до різкого стрибка у споживанні енергії просто зараз; психологічний стрес запускає аналогічний процес в організмі без жодної на те фізичної причини. Відтак фізичні навантаження дають організму саме те, для чого він і готувався.

Варіант експерименту Вайса дозволив виявити особливу характеристику виміщення негативних емоцій. Після того як щур отримує аналогічну кількість ударів електричним струмом і стає внаслідок цього невдоволеним, він біжить на інший бік клітки, вмощується коло іншого щура… і кусає його щосили. Зміщена агресія внаслідок стресу — цей спосіб прекрасно мінімізує негативні емоції, отримані внаслідок дії стресогенного чинника, дуже поширений серед приматів. Самець-бабуїн програє бійку. У розпачі він роззирається довкола і нападає на самця, нижчого за ієрархією, який у цей час займається своїми справами. Надзвичайно великий відсоток випадків агресії у приматів зумовлений саме заміщенням їхнього невдоволення нападом на безневинних випадкових особин. Люди також досить часто вдаються до цього методу і ми навіть влучно описуємо цей феномен у контексті хвороб, зумовлених стресом: «Цей хлопець не з тих, у кого з’являється виразка, а з тих, хто викликає її в інших». Зігнати на комусь свою злість — чудовий спосіб мінімізації впливу стресогенного чинника.

Соціальна підтримка. Ще один спосіб взаємодії з іншим індивідом для мінімізації впливу стресогенного чинника на власний організм більш обнадійливий для майбутнього нашої планети, ніж заміщена агресія. Щури застосовують його зрідка, а от примати дуже полюбляють. Якщо піддати примата дії якогось неприємного чинника, в його організмі активується стресова реакція. А якщо піддати його впливу цього самого чинника у присутності багатьох інших приматів, то… можливі варіанти. Якщо присутні примати є незнайомцями, стресова реакція загостриться. Якщо це друзі, інтенсивність стресової реакції зменшиться. Мережа соціальної підтримки — це мати когось, кому можна поплакатись, хто триматиме за руку і вислухає всі наші занепокоєння, хто заколисає нас і скаже, що все буде добре.

Це саме відбувається і з приматами в дикій природі. Через те, що я переважно займаюся лабораторними дослідженнями впливу стресу та глюкокортикоїдів на мозок, я проводжу літні місяці в Кенії, вивчаючи фізіологічні процеси та хвороби, викликані стресом, у диких бабуїнів, які живуть у національному парку. Соціальне життя самця-бабуїна може бути досить непростим: його можуть обрати жертвою заміщеної агресії, самець, старший за ієрархією, може відібрати корінчик, який він довго шукав і ретельно обчищав, і так далі. Рівень глюкокортикоїдів у крові підвищений у бабуїнів, що перебувають унизу суспільної ієрархії, або і в цілої групи, якщо ієрархія домінування є нестабільною або якщо до групи нещодавно приєднався новий агресивний самець. Але якщо самець-бабуїн має багато друзів, рівень глюкокортикоїдів у його організмі буде нижчим, ніж у самців його ієрархічного статусу, але без таких переваг. А кого можна вважати друзями? Дітей, з якими він грається, або самок, з якими проводить сеанси взаємного догляду за шерстю не сексуального характеру (таке заняття знижує кров’яний тиск у людиноподібних мавп).

Соціальна підтримка, звісно, має позитивний ефект і для людей. Про це свідчать навіть випадки короткочасної підтримки. У низці досліджень учасники піддавалися дії такого стресогенного чинника, як-от публічний виступ, або необхідність вирішити математичну задачу подумки, або сварка з двома незнайомцями за присутності та відсутності друга, що підтримував учасника. У кожному разі соціальна підтримка сприяла меншій інтенсивності стресової реакції з боку серцево-судинної системи. Глибинні та стійкі відмінності у ступенях соціальної підтримки також можуть впливати на людську фізіологію: в одній родині прийомні діти мають значно вищий рівень глюкокортикоїдів у крові, ніж біологічні. Або, як інший приклад, серед жінок з метастатичним раком молочної залози нижчий рівень кортизолу у стані спокою мають ті, у кого сильніша соціальна підтримка.

Як зазначалось у Розділі 8, люди, які мають партнера чи близьких друзів, живуть довше. Коли партнер помирає, ризик смертності зростає. Пригадайте також наведене у тому розділі дослідження про батьків ізраїльських солдатів, яки загинули на війні з Ліваном: унаслідок цього стресогенного чинника не було зафіксовано значного підвищення ризику появи хвороб або смертності, крім випадків розлучення чи вдовування. Додаткові приклади стосуються серцево-судинної системи. Соціально ізольовані люди мають надмірно активну симпатичну нервову систему. Зважаючи на високу ймовірність того, що цей чинник призведе до підвищення кров’яного тиску та скупчення бляшок у кровоносних судинах (пригадуєте Розділ 3?), ці люди мають високу схильність до хвороб серця — від 2 до 5 разів вищу, як виявляється. І якщо вони починають страждати на хворобу серця, то ризик померти від неї у більш молодому віці підвищується. Під час дослідження за участю пацієнтів з важкою формою ішемічної хвороби серця Редфорд Вільямс з Дюкського університету та його колеги виявили, що пацієнти, позбавлені соціальної підтримки, помирали впродовж п’яти років — утричі швидше, ніж пацієнти з партнером або близьким другом, з урахуванням тяжкості хвороби.^[86]

І нарешті, підтримка існує і на більш високому рівні громади (детальніше у Розділі 17). Якщо ви належите до етнічної меншини, то що менше членів вашої суспільної групи проживає поряд з вами, то вищий ризик появи у вас психічного розладу, психіатричної госпіталізації та суїциду.