Це дуже важливо. Чи підвищувався рівень гормонів стресу в організмі учасників другої групи на три години раніше, ніж в учасників першої групи, тому що вони потребували сну на три години менше? Звичайно, що ні. Це підвищення відбувалося не тому, що їхній мозок вже відчув відновлення сил, а через стрес очікування більш раннього підйому, ніж вони хотіли б. Їхній мозок відчував цей стрес очікування, доки вони спали, тим самим демонструючи, що він досі працює.
Що ж може статися, якщо, лягаючи спати, ви будете знати, що вам доведеться встати не просто раніше, ніж вам того хотілося б, а
Існує навіть градація поганого сну. Неперервний, але короткий сон (наприклад, через дедлайн, що наближається, вам доводиться лягати пізно і вставати рано) — це погано. Ще гіршим є короткий фрагментований сон. Наприклад, якось я проводив один експеримент, за якого потрібно було брати забір крові у тварин кожні три години впродовж декількох днів. І хоча всі ці дні і ночі в перервах між заборами крові я більше нічого не робив, окрім як спав, і у сукупності спав більше, ніж зазвичай — я почувався повністю розбитим. Але найгіршим видом сну є непередбачувано фрагментарний сон. Коли ви нарешті опускаєте голову на подушку і вам все одно не дає спокою, що за п’ять годин або п’ять хвилин від цієї миті до реанімації привезуть наступного пацієнта, надійде виклик на пожежу або хтось вимагатиме замінити памперс.
Ми дізналися багато про те, що можна вважати хорошим сном і як цьому може завадити стрес. Але як ми побачимо в декількох наступних розділах, це все загальні правила, які діють не лише щодо сну. Коли справа доходить до психологічного стресу, брак передбачуваності та контролю — це найголовніші чинники, яких ви прагнете уникнути.
12. СТАРІННЯ І СМЕРТЬ
Передбачувано, ця думка з’являється в голові в найбільш непередбачуваний момент. Я можу читати лекцію, знуджено розповідати ту саму інформацію про нейрони, яку я розповідав рік тому, витати у хмарах, дивитися на юрбу дражливо молодих студентів, коли раптом мене осінить: «Як ви можете просто собі сидіти? Чи я тут єдиний, хто розуміє, що всі ми одного дня помремо?» Або ж я можу сидіти на науковій конференції і цього разу сам насилу розуміти чиюсь лекцію, і раптом в оточенні видатних спеціалістів мене накриє гірка хвиля розпачу: «Усі ви трикляті світила медицини, але ніхто з вас не зможе зробити так, щоб я жив вічно».
Уперше це спадає нам на думку десь у віці статевого дозрівання. Вуді Аллен, колись наш непогрішний верховний жрець смерті та любові, прекрасно описав подібну ситуацію у своєму фільмі «Енні Голл». Нам показують епізод з дитинства головного героя. Хлопчик настільки пригнічений, що стурбована мати приводить його до сімейного лікаря і говорить: «Послухайте тільки, що він увесь час торочить, що з ним не так? У нього грип?» Хлопчик, прототип Аллена, зі скляним від паніки та відчаю поглядом, монотонним голосом заявляє: «Всесвіт розширюється». Цим сказано все. Всесвіт розширюється — подивіться, який він величезний порівняно з нами. Так людині розкривається один з найбільших секретів нашого виду: ми помремо і знаємо про це. Це одкровення виявляє джерело психічної енергії, яка живить наші найбільш ірраціональні і відчайдушні бажання, найбільш егоїстичні та альтруїстичні вчинки, нашу невротичну схильність одночасно сумувати і відштовхувати, наше сидіння на дієті і заняття фізкультурою, наші міфи про рай і воскресіння. Це наче ми втрапили в яму і гукаємо назовні: «Врятуйте нас! Ми живі, але старіємо й помремо».
І, звісно, перед тим як померти, більшість із нас постаріє. Не для ніжних вух цей процес можна описати двома влучними словами: руйнівний біль. Деменція буває настільки тяжкою, що людина може не впізнавати власних дітей. Котячий корм на вечерю. Примусовий вихід на пенсію. Калоприймачі. М’язи, які більше не виконують наших наказів, органи, які зраджують нас, діти, які нас ігнорують. Боляче усвідомлювати, що тільки-но ми нарешті виростаємо і починаємо любити себе і отримувати насолоду від життя, сутінки густішають. У нас так мало часу.
Але не настільки все погано. Дуже тривалий час я проводив частину року у Східній Африці, досліджуючи стрес на диких бабуїнах. Тамтешні люди, як і більшість населення невестернізованого світу, дивиться на ці речі інакше, ніж ми. Старіння ні в кого не викликає суму. А чому? Бо вони все своє життя чекають того, коли стануть могутніми, впливовими старцями. Моїми найближчими сусідами було плем’я масаї, скотарі-кочівники, і я часто лікував їхні різні незначні ушкодження та недуги. Одного дня до нашого наукового табору пришкандибав один з найстаріших чоловіків села (йому було десь 60 років). Це був старезний чоловік, увесь вкритий зморшками, з пошарпаними вушними мочками і давніми бойовими шрамами, а на кількох пальцях не було верхніх фаланг. Він розмовляв лише масайською, не розумів суахілі (мову міжетнічного спілкування у Східній Африці), тож його супроводжував більш комунікабельний одноплемінник, який виконував роль перекладача. У нього на нозі був нарив, який я обмив та змастив маззю з антибіотиком. Також у нього були проблеми з зором, наскільки я зрозумів, це була катаракта, але я пояснив, що це вже поза моїми скромними лікувальними можливостями. Він усе покірно вислухав, але вигляд мав не надто засмучений. Поки він сидів, заклавши ногу за ногу, одягнений лише у простирадло, завернуте на поясі, і грівся на сонечку, біля нього стояла жінка і гладила його по голові. З інтонацією, наче вона розповідала про торішню погоду, вона сказала: «Коли він був молодшим, то був красивим та сильним. Скоро він помре». Тієї ночі я лежав у своєму наметі, не в змозі заснути, відчував заздрість до масаї і думав: «Я позбавлю вас малярії та паразитів, позбавлю вас жахливих показників дитячої смертності, прийму на себе напад лева чи буйвола. Лише навчіть мене не боятися смерті, як ви».
Можливо, нам пощастить, і у старості ми станемо поважними сільськими старостами. Можливо, ми старішатимемо з достоїнством та мудрістю. Можливо, нас шануватимуть і оточуватимуть сильні, щасливі діти, чиє здоров’я та потомство ми сприйматимемо за власне безсмертя. Геронтологи, які вивчають процес старіння, знаходять дедалі більше доказів того, що більшість з нас буде старіти досить спокійно. Випадки госпіталізації та втрати дієздатності не такі вже й часті, як ми собі уявляємо. Хоча й кількість соціальних зав’язків з віком зменшується, якість людських стосунків підвищується. Є види когнітивних навичок, які в похилому віці тільки покращуються (вони стосуються соціального інтелекту та вправного стратегічного використання фактів, а не просто легкого їх пригадування). Середньостатистична людина похилого віку вважає, що її стан здоров’я є більш ніж задовільним, і дуже тішиться з цього. І, що більш важливо, в середньому почуття щастя в похилому віці міцнішає; стається менше ситуацій, які викликають негативні емоції, а якщо й трапляються, вони не такі довготривалі, як раніше. У звязку з цим томографічні дослідження мозку показують, що негативні зображення мають менший вплив, а позитивні зображення мають більший вплив на обмін речовин у мозку людини похилого віку, як порівнювати з молодою людиною.
Тож, можливо, старість — це не так і погано. У заключному розділі цієї книжки розповідається про декілька процесів в організмі людей похилого віку, яким вдається правильно старішати. Мета цього розділу — проаналізувати вплив стресу на процес старіння і оцінити наші перспективи: чи станемо ми поважними старостами села чи вечерятимемо котячим кормом.
ПОСТАРІЛИЙ ОРГАНІЗМ І СТРЕС
Як люди похилого віку справляються зі стресом? Виявляється, не дуже добре. У багатьох аспектах старіння можна визначити як прогресивну втрату здатності справлятися зі стресом, що цілком відповідає нашому уявленню про старих людей як слабких та вразливих. Але якщо висловитися точніше, то в багатьох аспектах тіло і розум людей похилого віку працюють так само добре, як і молодого, доки щось не виведе їх з рівноваги. Фізичне навантаження, травма або хвороба, поспіх, новизна — будь-який вид фізичних, когнітивних або психологічних стресогенних чинників — і організм людини похилого віку дає слабину.
Що ж до стресової реакції, тут може бути два варіанти, які вам уже мають бути відомі. Перший — нездатність активувати стресову реакцію достатньою мірою, коли це потрібно. Це може відбуватися на багатьох рівнях постарілого організму. Наприклад, окремі клітини мають арсенал захисних механізмів, який вони можуть застосувати у відповідь на чинник, що здається їм клітинною стресовою реакцією. Якщо клітина нагрівається до нездорової температури, починається синтез білків теплового шоку для стабілізації клітинної функції під час кризи. Якщо пошкоджується ДНК, активізуються ферменти репарації ДНК. Генерація вільних радикалів викликає вироблення антиоксидантних ферментів. І всі ці види клітинної стресової реакції зі старінням організму менш чутливо реагують на подразник.
Подібне відбувається і на рівні систем органів. Наприклад, якщо відсіяти серед учасників дослідження людей похилого віку з хворобами серця і брати до уваги лише здорових учасників різного віку (ніби досліджувати процес старіння, замість того щоб ненароком не почати досліджувати хворобу), виявиться, що багато аспектів серцевої діяльності є однаковими в усіх. Але якщо піддати учасників дослідження, наприклад, фізичному навантаженню, старі серця матимуть не настільки адекватну реакцію на цей стресогенний чинник, як молоді, бо максимальна працездатність та максимальна частота серцебиття, якої можна досягнути, старих людей і близько не наблизиться до показників молодих.[81] Так само, коли стресу немає, у мозку молодого та старого щура містяться приблизно однакові запаси енергії. Але коли мозок зазнає стресу через нестачу притоку кисню та поживних речовин, рівень енергії у старому мозку падає швидше. Або такий класичний приклад: нормальна температура людського тіла з віком не змінюється. Однак старі люди мають уже недосконалу терморегуляторну стресову реакцію, і тому їм потрібно більше часу для відновлення нормальної температури тіла після переохолодження або перегріву.
Те саме стосується і когнітивної діяльності. Чи змінюються з віком результати тесту на рівень IQ? (Ви помітили, що я не написав «розумових здібностей»? Співвідношення рівня розумових здібностей і результатів тестів на IQ суперечливе питання, і я не хочу його торкатися.) Колись вважали, що рівень IQ падає з віком. А потім почали вважати, що він не падає. Усе залежить від тестування. Якщо ви тестуєте молодих та старих і даєте їм удосталь часу для вирішення завдань тесту, то різниця буде несуттєвою. Але якщо викликати стрес (тут — поставити жорстокі часові рамки), рівень IQ впаде в усіх учасників, але в людей похилого віку набагато більше.
Що ж до процесу старіння, то інколи проблема полягає у невисокій інтенсивності стресової реакції. Але в деяких випадках проблемою є надмірна інтенсивність стресової реакції — або вона залишається достатньо сильною впродовж усієї стресової ситуації, або ніяк не може вимкнутися вже після завершення стресу.
Як приклад, організм людей похилого віку не здатен припиняти секрецію епінефрину, норепінефрину та глюкокортикоїдів після завершення дії стресогенного фактора; має минути більше часу, перш ніж рівні цих гормонів прийдуть до норми. Більше того, навіть без стресогенного фактора вміст епінефрину, норепінефрину та глюкокортикоїдів у крові є зазвичай підвищеним у щурів, людиноподібних мавп та людей похилого віку.[82]
Чи позначається тривала дія цих компонентів стресової реакції на стані здоров’я людей похилого віку негативно? Очевидно, що так. Як один з прикладів, який я наводив у розділі про пам’ять, стрес та глюкокортикоїди перешкоджають появі нових нейронів у гіпокампі дорослої людини та пригнічують розвиток нових процесів у вже наявних нейронах. Чи пригнічується поява нових нейронів та розвиток нейронних процесів у старих щурів? Переважно так, і якщо рівень глюкокортикоїдів у їхньому організмі знижений, нейрогенез та процес розвитку прискорюється до темпів, які спостерігаються в молодих тварин.
Ми вже знаємо, що в ідеалі гормони стресової реакції мають поводити себе чемно і тихо, доки не відбувається нічого поганого, і спокійно вироблятися собі в мізерних кількостях. А коли настає надзвичайна ситуація, організм потребує потужної і швидкої стресової реакції. Після завершення стресу все має негайно припинитися. І саме цієї здатності, як правило, бракує організму людини похилого віку.[83]