Ще кілька уроків управління стресом від бабуїнів
У Розділах 15 та 17 ми познайомились із соціальними приматами і декількома ключовими параметрами, що забезпечують їхнє успішне існування в соціумі: ієрархічне положення, тип суспільства, у якому вони мають своє ієрархічне положення, особисте сприйняття попередніх двох параметрів та, можливо, найважливіший, індивідуальний характер. Ми дізналися, що соціальна успішність та здоров’я самця залежить не лише від великих м’язів та гострих ікл. Важливими є й соціально-політичні навички, здатність формувати коаліції та вміння уникати провокацій. Риси характеру, які позначаються на низькому рівні глюкокортикоїдів, безумовно, відіграють величезну роль у контексті ефективної боротьби з психологічними стресогенними чинниками — здатність розрізняти нейтральну взаємодію з конкурентами від такої, що становить загрозу, брати під контроль соціальні конфлікти, відрізняти хороші новини від поганих та виміщати негативні емоції. І передусім уміння налагоджувати соціальні зв’язки — приймати або надавати іншим «послуги» грумінгу, гратися з молодшими членами зграї. Як ці параметри проявляються з часом, коли тварини старішають?
Бабуїни живуть довго, від 15 до 25 років. Це означає, що досить нелегко прослідкувати за плином життя конкретної тварини від її буремної юності до зрілого віку. Я займаюся цими дослідженнями вже 25 років і тільки починаю розуміти життєву історію окремих представників цього виду та становлення їхніх індивідуальних особливостей.
Перший висновок: самці з характером, який зумовлює низький вміст глюкокортикоїдів у крові, як правило, тримаються на верхівці ієрархії довше, ніж особини з таким самим положенням, але вищим рівнем глюкокортикоїдів. Приблизно втричі довше. Серед іншого, це, найімовірніше, означає, що самці з низьким рівнем глюкокортикоїдів залишають по собі більше потомства. З точки зору еволюції, передача копій своїх генів наступним поколінням дуже важлива. Це означає, що якщо ви кудись відлучитеся на кілька тисяч років, усім буде заправляти диференційний відбір, а тоді ви повернетеся, щоб закінчити свою докторську дисертацію, то ваш підопічний середньостатистичний бабуїн буде нащадком самців з низьким рівнем глюкокортикоїдів і йому вже будуть відомі такі речі, як-от самоконтроль та відтермінування задоволення. А може, він навіть буде сам ходити на унітаз.
А що можна сказати про окремих бабуїнів похилого віку, які живуть зараз? Найразючіша відмінність, яку мені вдалося виявити, стосується варіабельності соціальної приналежності. Середньостатистичний самець не дуже тішитиметься своєю старістю, коли в нього відросте пузо, затупляться ікла і він впаде на самий низ ієрархії. Розгляньмо типову модель домінантної взаємодії між самцями. Зазвичай самець № 3 в ієрархії найбільше взаємодіє з самцями № 2 і № 4, тоді як № 15 найбільше спілкується з № 14 і № 16 (окрім випадків, коли № 3 має поганий настрій і повинен вимістити агресію на когось із нижчим статусом). Тобто найбільше між собою взаємодіють тварини з суміжними ієрархічними статусами. Однак, незважаючи на таку закономірність, можна помітити, що приблизно з десяток «високопоставлених» тварин все одно присвячують велику кількість свого часу, пригноблюючи бідного № 17, не дозволяють йому їсти, не дозволяють сидіти в затишному тінистому місці і взагалі не дають спокійно жити. А чому так відбувається? № 17 колись займав дуже високе ієрархічне становище, коли тварини з теперішнім високим статусом були всього лише заляканими підлітками. Вони все прекрасно пам’ятають і просто не можуть повірити в те, що тепер можуть позбиткуватися над підтоптаним екскоролем, коли тільки забажають.
Отже, з роками наш середньостатистичний самець-бабуїн зазнає багато лиха від молодого покоління розбишак, що часто призводить до особливо болючого виходу із ситуації — самцю стає настільки нестерпно жити, що він збирається на силі і йде до іншої зграї. Це надзвичайно складна психологічно і фізично небезпечна подорож, яка в багатьох випадках призводить до смерті тварини навіть у розквіті сил,— адже треба пересуватися новою місцевістю, де на кожному кроці може чатувати хижак. Усе це закінчується новим життям у новій зграї, і примати досить часто змушені доживати своє життя в оточенні незнайомців. Зрозуміло, що старому бабуїну краще мати низький ієрархічний статус і бути ігнорованим незнайомцями, ніж мати такий самий статус і жити серед своїх родичів і знайомих, які жадають помсти.
А що можна сказати про самця, який у молодому віці мав характер, що позначався на низькому рівні глюкокортикоїдів у його організмі, багато часу проводив з самками, доглядаючи їхню шерсть, та бавився з малюками? Вони продовжують жити звичним життям. До них прискіпуються нові вожаки, але сильні соціальні зв’язки таких бабуїнів допомагають їм легше пережити ці нападки. Вони не змінюють зграю і дотримуються обраної моделі соціалізації решту життя. Саме такі примати є досить гарним прикладом успішного старіння для свого виду.
ЗАСТОСУВАННЯ ПРИНЦИПІВ БОРОТЬБИ З ПСИХОЛОГІЧНИМ СТРЕСОМ: ДЕКІЛЬКА ІСТОРІЙ УСПІХУ
Батьки, які якимось чином витримують жахливий удар смертельної хвороби дитини, бабуїн з низьким ієрархічним становищем і купою друзів, собака, що протистоїть вивченій безпорадності,— це дивовижні приклади того, як особина знаходить у собі сили вистояти у вкрай негативних обставинах. Це чудово, але що робити, якщо ви не належите до такого типу? Коли ми говорили про щурів, яким вдається старішати успішно, то ключовим чинником виявилася належна турбота в дитинстві. Коли мова йде про людину, яка прагне справлятися зі стресом й успішно старішати, то запорукою цього також є правильні гени та належний соціально-економічний статус батьків. Інші випадки успішної боротьби зі стресом можуть бути і не надто натхненними для решти з нас. Що як ми не належимо до тих бабуїнів, що дивляться на світ з оптимізмом; людей, які мають надію, коли інші зневірились; батьків дитини, хворої на рак, які якимось неймовірним чином не втрачають глузд? Є багато історій про людей, які володіють особливим даром боротися з життєвими труднощами. А чи доступні нам, необдарованим, якісь способи змінити світ навколо себе та наше ставлення до нього так, щоб психологічний стрес було хоч трохи легше переживати?
Решту цього розділу буде присвячено способам того, як можна змінити свій звичний метод боротьби зі стресом. Але спочатку я хочу наголосити, що ми можемо змінити наш метод боротьби, як фізіологічно, так і психологічно. Найбільш очевидним прикладом є гарна фізична форма завдяки регулярним вправам, які знизять ваш кров’яний тиск, серцебиття у стані спокою, збільшать об’єм легенів та принесуть багато іншої користі. Людям з поведінкою типу «А» сеанси психотерапії допоможуть змінити не тільки їхній стиль поведінки, але й рівень холестерину, ризик серцевого нападу, ризик смерті, незалежно від змін у раціоні та інших фізіологічних регуляторів холестерину. Ще один приклад: болі та стрес під час пологів можна зменшити за допомогою методу релаксації Ламаза.[132]
Просте повторювання деяких дій може скорегувати зв’язок між вашою поведінкою та активацією вашої стресової реакції. В одному класичному дослідженні, яке ми обговорювали раніше, норвезьких солдатів, які вчилися стрибати з парашутом, обстежували протягом місяця навчань. Під час їхнього першого стрибка вони були нажахані, вони почувалися наче бочки з желе і їхні тіла функціонували відповідно. Рівні глюкокортикоїдів та епінефрину були підвищені, рівень тестостерону знижений — впродовж декількох годин до і після стрибка. Залежно від того, як вони повторювали стрибки, відточували майстерність і переставали відчувати страх, секреція гормонів у їхніх організмах зазнавала змін. До кінця навчань стресова реакція більше не активізувалася ні до, ні після стрибка, а лише безпосередньо під час його здійснення. Вони навчилися співвідносити свою стресову реакцію з належним періодом часу, коли власне і відбувалася дія фізичного стресогенного чинника; психологічний компонент стресової реакції було повністю усунено.
Ці приклади показують, що особливості перебігу стресової реакції можна з часом змінити. Ми ростемо, вчимося, опановуємо певні навички, знуджуємося, чимось зацікавлюємося, втрачаємо інтерес, зріємо, черствішаємо, забуваємо. Ми дуже піддатливі істоти. Які кнопки ми повинні натиснути, щоб скерувати роботу системи собі на користь?
Питання, які ми порушували у розділі, присвяченому психології стресу, є, безперечно, надзвичайно важливими: контроль, передбачуваність, соціальна підтримка, виміщення негативних емоцій. Селігман та його колеги, наприклад, повідомляють про успішність лабораторних дослідів з послаблення проявів вивченої безпорадності в людей, які стикнулися з невирішуваним завданням,— перед цим учасникам дослідження пропонували вирішити «надихущі» завдання (з якими вони могли легко впоратися і контролювати). Але це досить штучні умови. Деякі класичні дослідження перевіряли дію подібних психологічних параметрів у реальному житті, навіть у найнесприятливіших ситуаціях реального життя. Ось два приклади з приголомшливими результатами.
САМОЛІКУВАННЯ ТА СИНДРОМ ХРОНІЧНОГО БОЛЮ
Коли щось завдає мені фізичного болю, то окрім того, що я страждаю, я завжди дивуюся тому, яких же сильних страждань завдає біль. І ця думка змінюється наступною: «А якби я відчував такий біль завжди?» Синдром хронічного болю надзвичайно виснажує організм. Діабетична нейропатія, пошкоджені корінці спинномозкових нервів, важкі опіки, післяопераційний період — все це завдає неймовірного болю. До того ж це спричиняє медичну проблему, оскільки часто дуже важко розрахувати дозування ліків для втамування болю без того, щоб викликати звикання або піддати життя пацієнта небезпеці через передозування. І кожна медсестра підтвердить, що є також інша проблема: пацієнт з хронічним болем пів дня безупинно кличе медсестру і запитує, коли йому дадуть наступну дозу знеболювального, а медсестрі пів дня доводиться безупинно відповідати, що ще не час. Маю один спогад, який весь час змушує мене здригатися: колись мій батько потрапив у лікарню, вже не пам’ятаю через що. У сусідній палаті лежав літній чоловік, який, здавалося, кожні тридцять секунд і вдень і вночі жалібно кричав із сильним їдиським акцентом: «Сестро. Сестро! Болить. Болить! Сестро!» Першого дня це жахало. Другого — дратувало. А на третій вже здавалося, що це просто цвірчить коник.
Деякий час тому одна група дослідників вирішила поставити ідіотський експеримент — дати знеболювальні препарати пацієнтам і дозволити їм вирішити самим, коли його приймати. Ви можете собі уявити, якою була реакція традиційної медицини на цей експеримент: пацієнти прийматимуть надмірні дози, стануть залежними, не можна цього дозволяти. Але експеримент таки провели з онкохворими та пацієнтами, які відновлювалися після операції, і виявилося, що вони прекрасно проводять самолікування. Насправді загальний обсяг спожитого знеболювального зменшився.
Чому так сталося? Тому що коли хворий лежить на лікарняному ліжку, страждає від болю, він не знає, котра зараз година, не знає, чи чула медсестра, як він її кликав, і чи буде в неї час підійти, не знає взагалі нічого, то він просить знеболювальне не тільки для того, щоб перестати відчувати біль, а й для того, щоб перестати відчувати невизначеність. Якщо відновити контроль та передбачуваність і дати пацієнту знати, що він може скористатися препаратами будь-якої миті, коли біль стане вже нестерпним, то дуже часто стає легше управляти проявами болю.
ПОСИЛЕННЯ КОНТРОЛЮ В БУДИНКАХ ЛІТНІХ ЛЮДЕЙ
На думку спадає дуже мало місць, де б характер психологічного стресу проявлявся би краще, ніж у будинках літніх людей. За найкращого варіанту, літні люди зазвичай мають менш активний і наполегливий стиль боротьби з життєвими труднощами, ніж молодь. Стикнувшись із стресогенним чинником, молоді люди, як правило, намагаються негайно вирішити проблему, тоді як люди похилого віку зазвичай дистанціюються від стресогенного чинника або змінюють своє ставлення до нього. Якщо людина проживає в будинку літніх людей, то це лише загострює схильність до самоусунення і пасивності — це світ, у якому людина часто ізольована від звичної мережі соціальної підтримки, майже не контролює свою щоденну активність, фінанси і, буває, навіть діяльність свого тіла, практично не може вимістити свої негативні емоції, до того ж до неї ставляться як до дитини, інфантилізуючи її. Коротко кажучи, життя такої людини стає дедалі гіршим.
Дуже багато психологів намагаються використати цей світ для застосування своїх ідей щодо контролю та впевненості у власних силах, які ми обговорювали у Розділі 13. Наприклад, під час одного з таких досліджень мешканцям будинку літніх людей надали більше відповідальності за прийняті ними рішення. Вони обирали собі меню на наступний день, заздалегідь записувались на якісь гуртки, обирали собі кімнатну рослину і потім за нею доглядали, тоді як раніше рослину приносила медсестра, ставила її у палаті і сама за нею доглядала. («Ой, я сама поллю, дорогенька, чому б вам знову не лягти в ліжко?») Літні люди стали більш активними — ставали ініціаторами більшої кількості соціальних взаємодій — і в анкетах вказували, що почуваються щасливішими. Їхній стан здоров’я покращився — про це говорили лікарі, які не знали, до якої групи належить людина, яку вони оглядають,— з підвищенною відповідальністю чи контрольної. Що вражає найбільше, смертність у експериментальній групі знизилась удвічі порівняно з контрольною.