100 Наголошуючи на специфічності природи тривожності, психоаналітик Анна Араґно написала: «Тривожність випалює корені свого походження».
101
101 Мигдалеподібне тіло також відповідає за почуття агресії. Важко зрозуміти, чому людина агресивна, не розуміючи, що викликає в неї тривожність чи страх.
102
102 Приголомшливий клінічний доказ наводиться в нещодавньому дослідженні Ларрі Кегілла та Роджера Пітмена з Гарвардського університету. Вони встановили, що якщо зупинити діяльність симпатичної нервової системи в людини, яка щойно пережила сильну психологічну травму (за допомогою препарату бета-блокеру, про який ми згадували у Розділі 3), імовірність розвитку посттравматичного стресового розладу у цієї людини зменшиться. Який можна зробити висновок? Якщо зменшити інтенсивність сигналу симпатичної нервової системи до мигдалеподібного тіла внаслідок певного явища, то мигдалеподібне тіло може в подальшому і не провокувати сильної реакції на це явище.
103
103 Отже, збуджене мигдалеподібне тіло активізує симпатичну нервову систему, а збуджена симпатична нервова система збільшує ймовірність активізації мигдалеподібного тіла (як ми дізналися з попереднього абзацу). Тривожність може породжувати сама себе.
104
104 Одне нове дослідження, яке мене особисто дуже насторожує, говорить про активізацію мигдалеподібного тіла за показу фотографії людини іншої раси. Потрібно провести безліч інших досліджень, щоб проаналізувати, який саме вираз обличчя викликав таку реакцію і в якої людини. Але наразі лише уявіть, до яких наслідків може призвести таке дослідження.
105
105 Інститут Ґеллапа проводив дослідження громадської думки за допомогою опитувальників для самостійного заповнення. Жителі яких міст виявилися найбільш вороже налаштованими? У спадному порядку: Філадельфія, Нью-Йорк, Клівленд, Де-Мойн, Чикаго, Детройт, Денвер, Міннеаполіс, Сіетл, Гонолулу. Я в основному згодний з результатами, окрім наявності в цьому списку Де-Мойну.
106
106 Можна перефразувати відомий афоризм: «Я нікому не дозволю руйнувати мою душу та моє здоров’я ненавистю до нього».
107
107 Якось я слухав аудіозапис проповіді під назвою «Назад у коробку» преподобного Джона Ортберґа. У ній він наводить випадок зі своєї юності. Його бабуся, побожна, добра, турботлива жінка була надзвичайно азартним і майстерним гравцем у «Монополію», і всі їхні поєдинки під час літніх канікул завершувалися безумовними поразками хлопця. Але ось одного року він почав тренуватися як божевільний, відточив свій макіавеллівський інстинкт, виробив безжальний і нещадний стиль гри і, зрештою, переміг бабусю. Після завершення гри вона встала і почала спокійно складати картки і фішки до коробки.
«Знаєш,— сказала вона немов ненароком,— це чудова гра, але коли вона закінчується, то всі картки просто складають назад у коробку». Ви накопичуєте свою власність, готелі [звідси починається проповідь]… свої статки, здобутки, нагороди, все що завгодно, але, зрештою, всьому настане кінець і все це повернеться назад у коробку. А ви залишитеся лише з тим, як ви прожили своє життя.
Я слухав цей запис за кермом автомобіля, поспішаючи на поїзд до міста, що вирушав о п’ятій ранку; мій ноутбук було заряджено, щоб не марнувати ані миті дорогою у поїзді, однією рукою я кермував, а іншою тримав і доїдав свій сніданок, паралельно слухав проповідь, готуючись до написання цього розділу. І хоча спрямованість цієї проповіді була очевидною від самого початку і в ній постійно згадувалося про Ісуса та інші моменти, яких я не поділяю, вона довела мене до сліз.
108
108 У цьому виданні довелося подати цю розповідь у минулому часі. Доктор Фрідман, який був для мене наче батько, відійшов у віці 91 року. І навіть коли було очевидно, що часу в нього лишається зовсім мало, йому вдавалося боротись із нещадним плином часу і жити на повну. Він не перетворився на вічно незадоволеного старигана, а до своїх останніх днів приймав пацієнтів, керував інститутом при Медичному центрі Університету Каліфорнії у Сан-Франциско, дратуючись, що це заважає йому в науковій роботі, чекав на результати проведених досліджень, сперечався з колегами в галузі, які дотримувалися відмінних від його поглядів. Він хотів багато чого від життя — його не лякало, що щось може не справдитися, бо сама жага була для нього стимулом і винагородою. Він був глибоко переконаний, що світ стане набагато кращим, якщо якось допомогти людям з поведінкою типу «А» — Фрідман був одним із двох людей, розмову з якими я описував трохи раніше (другим був його головний лікар, Барт Спараґон), які сказали, що займаються радше питаннями етики, а не кровоносних судин. У Фрідмана був дуже цікавий особистий досвід. До того як у нього стався серцевий напад у п’ятдесят з чимось років, він був надзвичайно імпульсивним та гарячковитим. Пізніше він міг стати перед групою своїх пацієнтів — безжальними церберами-директорами компаній з яскраво вираженою поведінкою типу «А» — і сказати їм: «Ви не повинні думати про мене як про людину, яка мала поведінку типу “А” і отримала проблеми з серцем. Подумайте про мене як про людину, яка мала поведінку типу “А” і тому була поганою людиною», а тоді розповісти про людей зі свого оточення, з якими він був грубим і різким, чиїх старань не помічав, чиїм здобуткам заздрив. Це він розповідав з висоти своїх 90 років, ніби колишній алкоголік, який став проповідником і має що розповісти про своє минуле. Кардіологія як покаяння. Важко зробити вибір між спробами зробити світ здоровішим чи добрішим. Йому вдавалося і те і те. Мені його не вистачає.
109