Чому не Еванс?

– Нісенітниця. Ця жінка точнісінько така, як на фото.

– А коли ти її бачила? Ти була в суді?

– Звісно, була. А ти як думав? Тут нема чого робити. А це дізнання – просто дарунок небес. Я їх ніколи раніше не бачила. Звичайно, було б цікавіше, якби розглядалася заплутана справа про отруєння з доповідями експертів і таким іншим, але не можна бути надто прискіпливим, коли трапляються такі прості задоволення. Я до кінця сподівалася, що з’явиться якийсь натяк на інсценування, але все здавалося до прикрості прозорим.

– Яка ти кровожерлива, Френкі.

– Згодна. Це, мабуть, атавізм. (До речі, як це правильно вимовляється? Ніколи не знаю.) Не думаєш? Упевнена, що маю атавістичні інстинкти. У школі мене кликали «Мавпочкою».

– Мавпам подобається убивати? – спитав Боббі.

– Ти говориш як кореспондент якоїсь недільної газетки, – сказала Френкі. – Наші кореспонденти сходяться на думці…

– Знаєш, – мовив молодик, повертаючись до попередньої теми. – Я не згоден з тобою щодо місіс Кейман. Її світлина була мила.

– Відретушована, от і все, – перебила дівчина.

– Ну, тоді настільки відретушована, що оригінал важко впізнати.

– Ти сліпий, – сказала Френкі. – Фотограф застосував усі доступні фотомистецтву інструменти, але світлина однаково відштовхує.

– Я абсолютно з тобою не згоден, – холодно відказав Боббі. – І взагалі, де ти її бачила?

– У місцевій газеті «Івнінґ еко».

– Ймовірно, просто погано надрукували.

– Здається мені, ти геть схибнувся, – сердито заявила Френкі, – на цьому наштукатуреному рудому кейманівському стерві.

– Френкі, – промовив молодик. – Ти мене дивуєш. Ще й у будинку вікарія. Майже свята земля, можна сказати.

– Ну, а ти не поводься так дивно.

Запала тиша, а потім напад Френкі раптом минув.

– Що справді дивно, – продовжила вона, – то це сваритися через оту кляту жінку. Я прийшла запропонувати тобі партію в гольф. Що скажеш?

– Гаразд, моя повелителько, – радісно відповів Боббі.