Чому не Еванс?

– Я приїхав із дружиною, – пояснив містер Кейман, міцно, до болю стискаючи руку Боббі. – Мусив підтримати її. Амелія, звичайно ж, приголомшена.

Місіс Кейман шморгнула носом.

– Ми от чого прийшли до вас, – вів містер Кейман далі. – Розумієте, брат моєї бідолашної дружини помер, можна сказати, у вас на руках. Тож, ясна річ, їй хотілося дізнатись якомога більше про його останні хвилини.

– Безумовно, – сказав Боббі засмучено. – О, безумовно.

Він нервово посміхнувся і тієї ж миті почув батькове зітхання – зітхання християнського смирення.

– Бідолашний Алекс, – примовляла місіс Кейман, промокуючи очі носовичком. – Бідолашний, бідолашний Алекс.

– Знаю, – відповів Боббі. – Це жахливо.

Він зніяковіло посовався.

– Послухайте, – сказала місіс Кейман, з надією дивлячись на молодика. – Якщо на прощання він щось говорив чи просив щось переказати, я, звісно, хочу знати.

– О, розумію, – мовив той. – Але він, власне, нічого не сказав.

– Узагалі нічого?

Місіс Кейман, здавалося, не вірила й була розчарована відповіддю. Боббі почувався винним.

– Ні, узагалі нічого.

– Так воно й краще, – з похмурою урочистістю оголосив містер Кейман. – Відійти непритомним, без болю, Амеліє, це слід вважати благословенням.

– Так, мабуть, слід, – погодилася вона. – Думаєте, йому не було боляче?

– Певен, що ні, – відказав Боббі.

Місіс Кейман глибоко зітхнула.

– Ну, і на тому дякую. У глибині душі я сподівалася, що він залишив повідомлення, але тепер бачу, що так воно краще. Бідолашний Алекс. Такий хороший чоловік, так любив подорожувати.

– Справді? – сказав Боббі. Він пригадав бронзове обличчя і блакитні очі небіжчика. Цей Алекс Прітчард – приваблива особистість, приваблива навіть на порозі смерті. Дивно, що в сестри йому дісталася місіс Кейман, а в зяті – містер Кейман. Боббі відчував, що Алекс заслуговув на більше.

– Ох, ми дуже вдячні вам, – промовила місіс Кейман.