– А чим займався ваш брат, місіс Кейман?
Жінка, здавалося, трохи знітилася.
– Ну, точно не скажу. Розвідування – так він це називав. Дуже рідко бував у Англії.
– І вам не відомі причини, з яких він міг би захотіти накласти на себе руки?
– О, ні. Не можу повірити, що Алекс зробив би таке. Найімовірніше, це нещасний випадок.
– А як ви пояснили б те, що у вашого брата не було багажу? Навіть наплічника.
– Він не носив наплічника. Планував через день надсилати посилки. Одну відправив собі напередодні від’їзду. Там були його речі для сну та пара шкарпеток. Тільки-от в адресі він написав «Дербішир» замість «Денбішир», тому пакунок дістався сюди лише сьогодні.
– А! Тепер загадковий момент з’ясовано!
Далі місіс Кейман пояснила, як її знайшли через фотографів, чиї імена були на світлині, яку мав при собі Алекс. Вона приїхала до Марчболта зі своїм чоловіком й одразу впізнала в загиблому брата.
На цих словах жінка голосно схлипнула й почала плакати.
Слідчий сказав їй кілька втішних слів і відпустив.
Потім він звернувся до присяжних. Їхнє завдання полягало в тому, щоб визначити, як помер чоловік. На щастя, справа здавалася досить простою. Не існувало причин вважати, що містер Прітчард був стурбований чи пригнічений, чи в такому психічному стані, що міг би вбити себе. Навпаки, він мав здоровий вигляд, гарний настрій і збирався насолодитися відпусткою. На жаль, річ була в тому, що, коли з моря підіймається туман, стежка стає небезпечною, і, можливо, вони погодяться з ним, що настав час щось із цим зробити.
Присяжні швидко оголосили вердикт:
«Ми вважаємо, що причиною загибелі Алекса Прітчарда став нещасний випадок, і хочемо додати коментар: міська рада, на нашу думку, мусить негайно вжити заходів і поставити паркан чи поруччя з боку моря на тій ділянці стежки, де вона огинає прірву».
Слідчий задоволено кивнув.
Справу було закрито.
Розділ п’ятий. Містер і місіс Кейман
Повернувшись додому, в будинок вікарія, Боббі зрозумів, що смерть Алекса Прітчарда ще його переслідує. Йому повідомили, що містер та місіс Кейман хотіли з ним зустрітися, зараз вони в кабінеті його батька. Боббі пройшов туди й побачив, що батько відважно веде повноцінну розмову, без особливого, щоправда, задоволення.
– А! – сказав він із відтінком полегшення. – От і Боббі.
Містер Кейман звівся на ноги й рушив до молодика, простягнувши руку. Це був кремезний рум’яний чоловік, який міг би здатися щирим, якби не дещо холодний погляд, що руйнував ілюзію сердечності. Щодо місіс Кейман, то вона, хоч і наділена грубою зухвалою привабливістю, майже не мала нічого спільного із власною світлиною з минулого й ані краплі тодішньої замисленості. Власне, думав Боббі, якби вона не впізнала свого фото, то навряд чи це вдалося б комусь іншому.
ebooksa