Приховані малюнки

— Звичайно, ти розумієш. Ти дуже чуйна людина. Саме тому ти така чудова мати.

— Я ще не мати.

— Ти могла б стати чудовою матір’ю. Ти добра, турботлива, ти ставиш дитину на перше місце. Це ж не вища математика. Ти що, носиш сукню Керолайн?

Його очі блукають по моєму тілу, і я заходжу за кухонний стіл, радіючи тому, що між нами є хоч якийсь бар’єр.

— Минулого місяця вона дала мені трохи свого одягу.

— Дешевня. Барахло. Ти заслуговуєш на краще, Меллорі. — Він бурмоче щось нерозбірливе, я вловлюю лише останню фразу: — Ти застрягла в цьому задуп’ї, а там цілий великий світ.

— Мені тут подобається. Подобається Спрінґ-Брук.

— Бо ти більше ніде не була. Якби ти подорожувала, якби побувала на Відбі-Айленді ти б зрозуміла.

— Де це?

Він пояснює, що це частина ланцюга островів на північному заході Тихого океану.

— Якось, навчаючись у коледжі, я провів там літо. Найкраще літо в моєму житті. Я працював на ранчо, весь день проводив на сонці, а ввечері ми сиділи на березі й пили вино. Ані телевізорів, ані екранів. Просто хороші люді, природа й найкращі у світі краєвиди.

Потім він помічає на покривалі чинос. І, схоже, розуміє, що вони належать йому й мають бути на його ногах. Він струшує брюки й тягне їх до ступнів, але одразу впускає на підлогу. Я розумію, що доведеться допомогти. Стаю перед ним на коліна, тримаючи розстебнуті брюки, щоб він міг їх натягти — спочатку на одну ногу, потім на другу. Він натягає їх вище стегон, потім дивиться мені в очі.

— Присягаюсь тобі, Меллорі, якби ти побачила затоку П’юджет-Саунд, то за п’ять хвилин забула б Спрінґ-­Брук. Ти б зрозуміла, що Спрінґ-Брук — це задуп’я і пастка.

Я не дуже дослухаюсь до його балаканини. Коли ти зростаєш у Південній Філадельфії, то часто стикаєшся з купою п’яниць і знаєш, що їхнє варнякання — це абсолютна і беззмістовна маячня.

— Спрінґ-Брук чудовий. І у вас тут прекрасне життя. Чудова сім’я, чудова дружина.

— Вона спить у кімнаті для гостей. Вона до мене не торкається, — бурчить Тед, дивлячись на свої штани, тож мені легко вдати, що я цього не почула.

— У вас чудовий будинок, — правлю я своєї.

— Це вона купила. Не я. Це останнє місце на Землі, де б я хотів жити.

— Що ви маєте на увазі?

— Батько Керолайн був дуже багатий. Ми могли дозволити собі жити де завгодно. Мангеттен, Сан-Франциско — та хоч де. Але вона захотіла Спрінґ-Брук — і ось ми в Спрінґ-Бруці. — Він говорить так, наче події вийшли з-під його контролю. — Не зрозумій мене неправильно, Меллорі. Вона хороша людина. У неї велике серце. І вона зробить усе для благополуччя Тедді. Але це не те життя, якого я хотів. Ні на що з цього я ніколи не підписувався.