— Звичайно, ти розумієш. Ти дуже чуйна людина. Саме тому ти така чудова мати.
— Я ще не мати.
— Ти могла б
Його очі блукають по моєму тілу, і я заходжу за кухонний стіл, радіючи тому, що між нами є хоч якийсь бар’єр.
— Минулого місяця вона дала мені трохи свого одягу.
— Дешевня. Барахло. Ти заслуговуєш на краще, Меллорі. — Він бурмоче щось нерозбірливе, я вловлюю лише останню фразу: — Ти застрягла в цьому задуп’ї, а там цілий великий світ.
— Мені тут подобається. Подобається Спрінґ-Брук.
— Бо ти більше ніде не була. Якби ти подорожувала, якби побувала на Відбі-Айленді ти б зрозуміла.
— Де це?
Він пояснює, що це частина ланцюга островів на північному заході Тихого океану.
— Якось, навчаючись у коледжі, я провів там літо. Найкраще літо в моєму житті. Я працював на ранчо, весь день проводив на сонці, а ввечері ми сиділи на березі й пили вино. Ані телевізорів, ані екранів. Просто хороші люді, природа й найкращі у світі краєвиди.
Потім він помічає на покривалі чинос. І, схоже, розуміє, що вони належать йому й мають бути на його ногах. Він струшує брюки й тягне їх до ступнів, але одразу впускає на підлогу. Я розумію, що доведеться допомогти. Стаю перед ним на коліна, тримаючи розстебнуті брюки, щоб він міг їх натягти — спочатку на одну ногу, потім на другу. Він натягає їх вище стегон, потім дивиться мені в очі.
— Присягаюсь тобі, Меллорі, якби ти побачила затоку П’юджет-Саунд, то за п’ять хвилин забула б Спрінґ-Брук. Ти б зрозуміла, що Спрінґ-Брук — це задуп’я і пастка.
Я не дуже дослухаюсь до його балаканини. Коли ти зростаєш у Південній Філадельфії, то часто стикаєшся з купою п’яниць і знаєш, що їхнє варнякання — це абсолютна і беззмістовна маячня.
— Спрінґ-Брук чудовий. І у вас тут прекрасне життя. Чудова сім’я, чудова дружина.
— Вона спить у кімнаті для гостей. Вона до мене не торкається, — бурчить Тед, дивлячись на свої штани, тож мені легко вдати, що я цього не почула.
— У вас чудовий будинок, — правлю я своєї.
— Це вона купила. Не я. Це останнє місце на Землі, де б я хотів жити.
— Що ви маєте на увазі?
— Батько Керолайн був дуже багатий. Ми могли дозволити собі жити де завгодно. Мангеттен, Сан-Франциско — та хоч де. Але вона захотіла Спрінґ-Брук — і ось ми в Спрінґ-Бруці. — Він говорить так, наче події вийшли з-під його контролю. — Не зрозумій мене неправильно, Меллорі. Вона хороша людина. У неї велике серце. І вона зробить усе для благополуччя Тедді. Але це не те життя, якого я хотів. Ні на що з цього я ніколи не підписувався.