— Ми з Тедом жили на Мангеттені. Ріверсайд-Гайтс, Верхній Вест-Сайд. Я працювала в лікарні Маунт-Сінай, мені було тридцять п’ять років, і на той час я повністю «вигоріла». У моїх пацієнтів було дуже багато проблем. У світі стільки болю, стільки страждань. Тед мав якусь нудну роботу в ІТ-сфері, яку ненавидів.
Думаю, ми були двома дуже нещасними людьми, які намагалися завагітніти, але нам це не вдавалось, і ця невдача робила нас іще нещаснішими. Ми перепробували всі звичайні прийоми: ВМІ, ЕКО, цикли Кломід. Ти знаєш про таке? — Керолайн хитає головою. — Не має значення. Нічого не спрацювало. Ми обоє гарували зранку до вечора, але гроші нам навіть не були потрібні, бо мій батько залишив мені чималі статки. Тож урешті ми вирішили: «Та пішло воно все під три чорти: кидаємо роботу й беремо відпустку на рік». Ми купили будинок у північній частині штату Нью-Йорк на озері Сенека. Ідея була така: може, в розслабленому психічному стані ми зможемо зачати дитину.
Але з’явилася проблема: ми там оселяємось, але в нас немає друзів. Ми не знаємо жодної душі. Тільки я і Тед у тій хатині ціле літо. Тед по-справжньому захоплюється виноробством. Він бере уроки в місцевого винороба. А мені так нудно, Меллорі. Я не знаю, куди себе подіти. Пробую писати, фотографувати, займатися садівництвом, пекти хліб — і нічого не виходить. І з жахом усвідомлюю, що я просто не дуже творча людина. Хіба це не страшно: таке про себе дізнатись?
Намагаюсь утримувати на обличчі співчутливий вираз і заохочую її розповідати далі. І вона розповідає… Збоку глянути — ну просто мати з дочкою невимушено собі розмовляють за кавою зі сконами в ресторанчику
— Єдине, в чому я знаходжу хоч якусь розраду, — це прогулянки. Біля озера Сенека є парк з чудовими тінистими стежками, і саме там я вперше зустрічаю Марґіт. Це справжнє ім’я Ані: Марґіт Барот. Часто бачу, як вона сидить у тіні дерева, малюючи пейзажі. Вона була дуже талановита, і мені здається, що я їй трохи заздрила. І вона завжди брала із собою дочку. Маленьку дівчинку двох років на ім’я Флора. Марґіт просто саджала її на ковдру й більше не звертала на неї уваги. По дві-три години. Вона тицяла смартфон дитині в руки, а потім повністю про неї забувала. І не раз чи два, Меллорі. Я бачила їх кожні вихідні! Це було їхнє звичне буття! Мене це дратувало щоразу, коли я їх минала. Тобто — ось таке чудове дитя, прекрасна маленька дівчинка, якій так потрібна увага, а ця, з дозволу сказати, мати забиває їй голову відосиками з
Тож, побачивши таке кілька разів, я вирішила втрутитись. Підійшла до ковдри й спробувала представитись, але Марґіт поняття не мала, про що я кажу. Я зрозуміла, що та не розмовляє англійською. Тоді спробувала на мигах показати їй, що я мала на увазі — спробувала
Після того я намагалася гуляти в інших парках та іншими стежками. Але не переставала думати про ту дівчинку. Мені здавалося, що я її підвела, наче в мене був єдиний шанс втрутитись — і я його змарнувала. Отож одного дня — місяців, може, через два після сварки — я знову пішла до озера. Був суботній ранок, і там проходив неймовірний фестиваль повітряних куль. Його влаштовують щороку у вересні, і все небо вкривається цими великими яскравими барвистими фігурами. Чудова річ для дитячої уяви, розумієш? І от, Марґіт малює одну з цих куль, а маленька Флора просто витріщається в телефон. Вона сидить на ковдрі, а сонце так і пече її руки й плечі.
І коли я там стояла, все більше гніваючись і обурюючись, то щось помітила. Кролика, який вилазив із землі. Мабуть, десь поряд була його нора. Він вискочив із трави й обтрусився, і Флора його побачила. Дівчинка загукала:
І тут я перестаю стежити за розвитком історії, бо пригадую спіритичну дошку з її загадковим повідомленням і розумію, що занадто довірилась
— Я просто хотіла побути з нею якийсь час, — веде далі Керолайн. — Погуляти й приділити їй трохи уваги. Думала, її мати не буде проти. Вона ж бо навіть не помітила, що дівчинка зникла. Неподалік виднілась маленька стежка, яка вела до лісу, туди ми й пішли. У ліс. Однак Марґіт таки помітила, що Флора зникла. Вона скрізь її шукала. І якимось чином знайшла нас. А коли впізнала мене, то розлютилась. Вона почала кричати й махати руками, наче зібралась мене вдарити. Але при мені завжди є
Тому я взяла Флору й відвела її за дерево. Сказала, щоб вона сіла й заплющила очі. Щоб не бачила, що відбуватиметься далі. А решту я насправді не пам’ятаю, якщо чесно. Утім, це чудова властивість людського розуму. Він блокує все погане. Ти ж знаєш, про що я кажу, еге ж?
Вона чекає, що я відповім, а коли я цього не роблю, продовжує:
— Так чи інакше. Я присипала її тіло листям. Привезла Флору додому своєю машиною. Розповіла Тедові про те, що сталося, і він хотів викликати поліцію. Але я переконала його, що ми зможемо все владнати. Ми перебували на півночі штату, в якійсь дикій глушині. Та жінка була іммігранткою, вона не розмовляла англійською мовою, і я подумала, що це чиясь прибиральниця. Припустила, що коли ми сховаємо її тіло й заберемо дитину, то ніхто й не помітить її зникнення. Або ж люди просто подумають, що вона втекла кудись разом із дочкою. Жінки постійно так вчиняють. Тож я відправила Теда в парк. Він зібрав мольберт, ковдру і всі іграшки Флори й закопав усе в лісі. Тобто разом із тілом. Теда не було всю ніч. Це зайняло в нього цілу вічність. Він повернувся аж після сходу сонця.
На цьому все мало б і закінчитись — але ж ні. Виявилося, що брат Марґіт насправді дуже велика шишка на озері Сенека. Він — власник тієї дурної козиної ферми, від якої всі відпочивальники аж не тямляться, тож дав грошей Марґіт і її чоловікові Йожефу, щоб вони переїхали з Угорщини в Сполучені Штати й працювали в нього. Ба гірше: мені й на думку ніколи не спадало, що Марґіт могла приїхати на озеро машиною —
І ось уже вся спільнота шукає зниклу дворічну дитину — ту саму дівчинку, яка кричить і плаче в моїй хатині. Тож я біжу в магазин
Дихання Керолайн вирівнюється, руки перестають труситися. Що більше вона говорить, то кращий вигляд має, немов звільняє своє сумління від якогось жахливого тягаря.
— Тоді ми сіли в машину й поїхали. Жодного плану не було. Нам просто треба було тікати, і що далі, то краще. Ми не зупинялись аж до Західної Вірджинії, до міста під назвою Гілберт. Населення — чотири сотні, усі пенсіонери в інвалідних візках. Я відправила електронного листа нашим друзям, в якому повідомила, що ми переїхали в Барселону, де в Теда з’явився шанс, який він не міг пропустити. Потім ми орендували будинок на десяти акрах землі, без жодних сусідів, — просто чудове тихе місце, де могли зосередитись на нашій дитині.
І, Меллорі, я тобі клянусь, це був найважчий рік мого життя. Протягом шести місяців Тедді відмовлявся говорити. Він був такий наляканий! Але я виявила неабияке терпіння. Я щодня з ним працювала. Виказувала йому любов, увагу й ласку. Я наповнила наш дім книжками, іграшками і здоровою їжею, і ми досягли прогресу. Він почав потроху вилазити зі своєї мушлі. Навчився приймати нас, довіряти нам, а тепер хлопчик нас любить, Меллорі. Коли він уперше назвав мене мамою, я розридалась.
Під кінець того першого року ми досягли неймовірного успіху. Ми почали виводити Тедді між люди. Просто маленькі прогулянки або походи в продуктовий магазин. Звичайний сімейний відпочинок. І все було ідеально. Дивлячись на нас збоку, неможливо здогадатися, через що ми пройшли. — І тут її голос затихає. Ніби вона ностальгує за тим часом, коли ще мала надію.
— Що сталося?