Приховані малюнки

— Я просто уявити собі не могла, що Марґіт нас знайде. Я завжди була атеїсткою. Ніколи не вірила в якийсь там духовний світ. Але після нашого першого року в Західній Вірджинії до Тедді почала вчащати гостя. Жінка в білій сукні. Піджидала його в спальні під час тихої години.

— Ви її бачили?

— Ні, ніколи. Вона показувалась тільки Тедді. Але я відчувала її, відчувала її присутність, чула її гидкий гнильний сморід. Ми сказали Тедді, що це — уявна подруга. Пояснили йому, що вона несправжня, але вдавати, що вона реальна, — це нормально. Він був дуже маленький і нічого іншого не міг удіяти.

— Вона вас переслідувала? Щоб помститися?

— О, вона б дуже цього хотіла. Вона б убила мене, якби могла. Але насправді її сили обмежені. Думаю, вона могла працювати з дошкою для спіритичних сеансів і рухати олівцем — ото й усе.

Я намагаюсь уявити собі, яка то нудьга — застрягнути в самотній хатині на десяти акрах землі посеред сільської Західної Вірджинії. Без друзів, із самим лише чоловіком, викраденою дитиною і мстивим духом. Не знаю, як довго я б протрималась, не з’їхавши з глузду.

— Я знала, що ми не можемо вічно сидіти в «Барселоні». Нам усім треба було жити далі. Я хотіла оселитись у гарному місті з хорошими школами, щоб у Тедді було нормальне дитинство. Тому ми переїхали сюди у квітні, а на День матері Аня знову з’явилась у спальні Тедді, співаючи угорських колискових.

— Вона за вами ганялась?

— Так. Не знаю, як це їй вдавалось. Я тільки розумію, що тікати від неї — не вихід. Куди б ми не поїхали, Аня буде тут як тут. Саме тоді мені сяйнула чудова ідея: залучити третю сторону. Нову подругу, яка б змагалась із Анею за увагу Тедді. Ти була ідеальною кандидатурою, Меллорі. Молода, спортивна, енергійна. Розумна, але не занадто. А твоя історія зловживання наркотиками стала великим плюсом. Я знала, що ти була невпевнена в собі. Знала, що коли ти побачиш щось незвичайне, то не повіриш власним очам. Принаймні на якийсь час. Я просто не врахувала ці дурні малюнки. Ніколи не думала, що вона знайде спосіб спілкування.

Схоже, Керолайн стомилась. Вона ніби знову прожила останні три роки свого життя. Я знову крадькома поглядаю на годинник, але зараз тільки 11:37. Мені треба далі її розговорювати.

— А Міці? Що з нею сталося?

— Те саме, що і з тобою. Минулого четверга, через кілька годин після вашого сеансу, Міці в паніці загрюкала в наші двері. Вона сказала, що її спіритична дошка не вимикається. Заявила, що планшетка мотається по дошці, безупинно набираючи одне й те ж слово: ovakodik, ovakodik, ovakodik. Міці потягла нас до себе додому й продемонструвала нам це. Вона довідалась, що те слово означає «бережися». Вона сказала, що ти мала рацію від самого початку: в нашому будинку завівся привид, і ми потребували допомоги. Ми з Тедом пішли додому, сперечаючись, як краще вчинити. І врешті я його переконала, щоб він потримав Міці, поки я вколю їй надмірну дозу. Потім Тед відтяг її тіло в ліс, а я порозкидала по всій вітальні ковпачки від голок, а на журнальний столик поклала джгут. Саме досить для того, щоб поліція з’єднала всі точки. Потім ми придумали історію про пізнього відвідувача Міці, щоб уся подія не здавалася надто гладенькою.

Я знову перевіряю годинник: минула ще одна хвилина — але цього разу Керолайн мене піймала.

— Що це ти робиш? Чого постійно зиркаєш на час?

— Просто так.

— Брешеш. Але це не має значення.

Вона підводиться і бере джгут. Її руки більше не тремтять. Вона врівноважилась і впевнено накидає джгут мені на руку, а потім міцно його зав’язує. За мить я відчуваю поколювання у м’язах.

— Будь ласка, не робіть цього.

— Вибач, Меллорі. Мені б хотілося, щоб усе склалось по-іншому.

Відчуваю, як її м’які пальці в рукавичках постукують по згину моєї руки, щоб вени набухли й полегшили їй роботу. Розумію, що вона налаштована серйозно і збирається покінчити з цим.