Приховані малюнки

— Ви відчуватимете провину решту свого життя, — кажу їй, і мені так страшно, що я аж бризкаю слиною. — Ви зненавидите себе. Не зможете з цим жити.

Не знаю, чого мені вдарило в голову, що я її злякаю настільки, що вона передумає. Схоже, мої переконання її тільки розізлили. Болісний щипок, коли голка проникає крізь шкіру й проколює вену.

— Поглянь на світлий бік, — пропонує вона. — Можливо, ти знову побачиш свою сестру.

А потім натискає на поршень і вводить мені дві тисячі мікрограмів героїну з фентанілом, якими можна вбити коня. Усе моє тіло зводить судома, коли відчуваю знайомий перший озноб — наче хтось поклав кубик льоду на місце ін’єкції. Останнє, що бачу, — як Керолайн вискакує за двері й вимикає світло. Вона навіть не залишається, щоб подивитися, як я помираю. Заплющую очі й благаю Бога простити мене: будь ласка, будь ласка, прости мене. Мені здається, що я падаю назад разом зі стільцем, наче стілець і моє тіло провалились крізь підлогу і тепер я невагома, зависла у просторі. Внутрішньовенна ін’єкція героїну діє блискавично, і я не розумію, чому свідомість досі при мені. Як це я й досі дихаю? Але потім розплющую очі й бачу Марґіт, яка чекає в сутінках, — і розумію, що я померла від передозування наркотиками.

28

Вона пливе в якомусь тумані — жінка в білому з довгим чорним волоссям із проділом посередині. Її сукня поцяткована шматочками листя й брудом. Обличчя ховається в темряві, а голова нахилена вбік, наче вона не може тримати її прямо. Але я більше не боюсь. Принаймні я заспокоїлась.

Намагаюся підвестись і підійти до неї, але все ще сиджу на стільці. Мої зап’ястя досі зв’язані за спиною.

І тоді мені приходить жахлива думка:

Оце — моє потойбічне життя?

Це моє покарання за той час, який я провела на землі? Ціла вічність на самоті в якомусь порожньому котеджі, прив’язана до жорсткої спинки дерев’яного стільця?

— Я не знаю, що робити, — шепочу їй. — Ти не могла б мені допомогти?

Марґіт наближається до мене, не роблячи жодного кроку. Відчуваю її запах, цю ядучу суміш сірки й аміаку, але він мене більше не турбує. Я така вдячна за її присутність, що цей сморід чинить на мене майже заспокійливу дію. Коли Марґіт минає вікно, місяць висвітлює її обличчя й тіло. І я бачу, що, попри всі подряпини й темні синці, попри зламану шию і подерту сукню, вона — неймовірно вродлива жінка.

— Ти повинна допомогти мені, Марґіт. Ти єдина, хто може мені допомогти. Будь ласка.

Вона намагається підвести голову, ніби хоче прислухатися, але та падає назад, наче квітка зі зламаним стеблом. Вона кладе руку мені на плече, однак я не відчуваю якогось доторку чи тиску зовні. Натомість мене охоплює приголомшливе почуття скорботи й провини. В уяві я бачу місце, де ніколи не була, — поле біля озера, полотно на мольберті, дитина на ковдрі. Розумію, що мені знайоме це місце із зображень — з малюнка, який Марґіт залишила в мене на ґанку, і з малюнка Тедді в стосику його робіт, які Керолайн зберігає в барлозі. Я можу викликати в пам’яті обидва малюнки, одну й ту саму сцену у виконанні двох різних художників.

 

І коли я дивлюсь на цю жінку й дитину, то відчуваю горе Марґіт так ясно, як і своє: я мала приділяти більше уваги. Я не повинна була так відволікатись. Якби я була трохи обачніша, усе й досі було б добре. А може, це моє горе, бо я також чую, як Марґіт каже: ти не винна, помирись із минулим, пробач собі. І вже не знаю, хто кого втішає: я її чи вона мене, я не можу сказати, де закінчується моя провина і починається її. Можливо, це таке горе, якого ми ніколи не позбудемось, навіть після смерті.

Потім двері відчиняються, і Тед вмикає світло.

Він бачить, як я заливаюсь сльозами, і змінюється на виду.

— О Боже, — каже він. — Мені так шкода, Меллорі. Просто посидь спокійно.

Я озираюсь навкруги, шукаючи Марґіт, але вона зникла.