Я досі у своєму котеджі.
Не в якомусь імлистому ефірному потойбіччі, а все ще в Спрінґ-Бруці, штат Нью-Джерсі, прив’язана до дерев’яного стільця. Мої ноги спираються на підлогу, а годинник на мікрохвильовці показує 11:52.
І досі відчуваю крижаний холод на згині руки, куди Керолайн встромила голку, але я цілком жива й анітрохи не під кайфом.
— Вона вколола мені наркотик. Ваша дружина…
— Дитяча присипка, — каже Тед. — Я підмінив героїн дитячою присипкою. Ти в порядку. — Він вовтузиться позаду мене, сіпаючи тканинні лямки, якими мої зап’ястя прив’язані до стільця. — Чорт, вона точно переборщила з цими вузлами. Мені потрібен ніж. — Він іде на кухню і починає довбатися в шухляді для столового приладдя.
— Що ви робите?
— Захищаю тебе, Меллорі. Я завжди тебе захищав. Пам’ятаєш свою першу співбесіду? Усі ті грубі й неприємні запитання про твою кваліфікацію? Я намагався відлякати тебе. Я прагнув відлякати всіх кандидаток. Але ти була наполеглива. Справді хотіла тут працювати. А Керолайн бачила в тобі вирішення всіх наших проблем.
Він приносить зазубрений ніж до мого стільця й швидко перерізає пута. Мої руки повисають обабіч, і я знову можу ними ворушити. Потихеньку, обережно торкаюся пальцями до пульсуючої ґулі на голові й намацую скляні друзки, що там поналипали.
— Вибач, що я тебе вдарив. Ми зупинимось на заправці й купимо тобі льоду. — Тед відчиняє дверцята моєї шафи й радіє, побачивши порожні вішалки. — Ти вже спакувалась! Чудово. Моя сумка в машині, тож можемо їхати. Я думаю, ми будемо в дорозі всю ніч. Знайдемо якийсь готель, щоб віддихатись. А потім рушимо далі на захід. Я знайшов шикарний будинок на
— Теде, зупиніться. Про що ви говорите?
Він сміється.
— Звісно, звісно, я так довго планував, аж забув, що ми ще як слід усе не обговорили. Але я знаю, що ти відчуваєш до мене, Меллорі. Я відчуваю те саме і готовий діяти відповідно до цих почуттів.
— Про що ви?
— Я перевів у готівку свій пенсійний рахунок
— Чому ви її так боїтеся?
— Вона з’їхала з глузду! Хіба ти досі не зрозуміла? Вона щойно намагалася тебе вбити. Тож, не вагаючись, уб’є мене. Але якщо я звернусь у поліцію, то сяду за ґрати. Тому нам треба тікати. Якщо ми залишимо дитину, вона не кинеться за нами.
— Ви хочете залишити Тедді?
— Вибач, Меллорі. Я знаю, що ти його любиш. Я теж його люблю. Він дуже милий. Але Тедді не може з нами поїхати. Я не хочу, щоб Керолайн і Марґіт ганялись за нами по всій країні. Дитина залишиться тут зі своїми двома мамусями. Хай вони б’ються, хай повбивають одна одну, мені начхати. З мене досить цього лайна. Більше жодної хвилини не хочу тут залишатися. Це жахіття сьогодні закінчиться, розумієш?
Знадвору чується, ніби тріснула гілочка. Тед підходить до вікна, вдивляється в темряву. Потім хитає головою, запевняючи мене, що тривога хибна.
— А тепер, будь ласка, треба щоб ти спробувала встати. Допомогти тобі?