Приховані малюнки

Він простягає мені руку, але я відмахуюсь і спромагаюсь підвестися самотужки.

— Ось так, Меллорі. Чудово. Тобі не треба до вбиральні? Бо після півночі майже скрізь буде зачинено.

Мені дуже треба до вбиральні, але тільки для того, щоб усамітнитись і зібратися з думками.

— Я на хвилинку.

— Постарайся якомога швидше, гаразд?

Я замикаю двері ванної, відкручую кран і бризкаю холодною водою собі в обличчя. Що, в біса, я збираюсь робити? Плескаю себе по кишенях, але вони, звісно ж, порожні. Копирсаюся в аптечці, обшукую душову кабіну, але тут немає нічого, що можна використати для захисту. Єдине, що хоч якось нагадує зброю, — пінцет.

У ванній під самою стелею є маленьке сітчасте віконце для вентиляції, заввишки всього кілька дюймів. Я опускаю кришку унітаза й стаю на неї. Віконце виходить на південь, на Гайденс-Ґлен, на темні ожинові кущі в лісі. Мені вдається видавити сітку й викинути її у віконце на лісову підстилку. Але якщо я навіть зумію підтягнутись до віконця, усе одно не пролізу в нього.

Тед стукає у двері.

— Меллорі? Ти вже готова?

— Майже!

Доведеться їхати з ним. У мене немає вибору. Сяду в його Prius, усміхатимусь, коли він розписуватиме штат Вашингтон і Відбі-Айленд, придурюсь, що аж не тямлюсь од радості, уявляючи наше майбутнє спільне життя.

Але як тільки ми заїдемо кудись по пальне, їжу чи воду, знайду якогось полісмена й репетуватиму наче навіжена.

Вимикаю воду. Витираю руки рушником.

Потім відчиняю двері.

Там стоїть Тед, чекає.

— Готова?

— Здається, так.

— Здається?

Його очі дивляться повз мене. Він ковзає поглядом по ванній, і я намагаюсь уявити, що він там бачить. Чи не натоптала я на кришці унітаза? Чи помітив він відсутність віконця?

Я обвиваю його руками, кладу голову на груди і щосили обіймаю.