Приховані малюнки

— Дякую, Теде. Дякую, що врятували мене. Ви навіть не здогадуєтесь, як я цього хотіла.

Тед розгублюється від такого спалаху пристрасті. Він притискається ще ближче, потім нахиляється і цілує мене в чоло.

— Обіцяю тобі, Меллорі, я ніколи тебе не підведу. Я щодня працюватиму, щоб зробити тебе щасливою.

— Тоді тікаймо звідси.

Я йду, щоб узяти свою валізу й сміттєвий мішок, повний одягу, але Тед наполягає на тому, що він сам їх нестиме в обох руках.

— Ти впевнена, що це все, що тобі потрібно?

— Теде, це все, що в мене є.

Він знов усміхається мені зі справжньою любов’ю і відданістю й ось-ось скаже щось дуже приємне, аж тут лунає гучний постріл, і куля потрапляє йому в ліве плече, збиваючи з ніг і забризкуючи стіну кров’ю. Я кричу, лунає ще три постріли, я все ще кричу, а Тед падає на валізу, притискаючи руки до грудей, і крізь пальці в нього цебенить кров.

Керолайн стоїть біля розчиненого вікна котеджу, направивши на мене пістолет Міці. Вона наказує мені заткнутися, але її слова доходять до мене на четвертий чи п’ятий раз. Жінка відчиняє двері й легким рухом ствола велить мені знову сісти на стілець.

— Ти що, серйозно? — запитує вона. — Ти справді хотіла з ним тікати?

Я навіть не чую її запитань. Я не можу відірвати погляду від Теда, який лежить на підлозі й силкується щось сказати так, наче він заїкається. У нього тремтять губи, ніби він намагається вимовити якесь складне слово, чоловік випльовує кров, яка червоно юшить по підборіддю й сорочці.

— Знаєш, я думаю, ти брехала, — веде далі Керолайн. — Я думаю, ти б, мабуть, сказала що завгодно, аби забратися звідси просто зараз. Але запевняю тебе, що Тед був налаштований абсолютно серйозно. Він поклав на тебе око, щойно ти тут з’явилася. — Вона вказує через усю кімнату на білий сигналізатор диму, встановлений на стіні кухні. — Ти ніколи не замислювалась, чому не спрацьовує твоя пожежна сигналізація, навіть коли в тебе щось горить на плиті?

Я не відповідаю, і вона грюкає руків’ям пістолета по кухонній стільниці — три гучні удари.

— Меллорі, я поставила тобі запитання. Чи помічала ти, що датчик диму не працює?

Що, в біса, вона хоче від мене почути? Пістолет дивиться мені в обличчя, і я така налякана, що мені не до відповідей; я боюсь, що через моє перше неправильне слово вона натисне на курок. Я мушу дивитися в підлогу, щоб набратися сміливості заговорити.

— Тед сказав, що в котеджі дуже стара електропроводка. Він сказав, що вона називається «на роликах і в трубках».

— Це вебкамера, дурепо. Тед установив її зразу після твоєї співбесіди. А також підсилювач сигналу, щоб він досягав нашої мережі Wi-Fi. Він сказав, що хоче перевірити тебе, переконатись, що ти не вживаєш наркотиків. «Запобіжний захід», еге ж? Аякже. Я ж не тупа. Іноді вночі він годинами стирчав у себе в кабінеті й молився, щоб ти прийняла душ. Мені завжди було цікаво, чи ти знала, чи відчувала, що за тобою стежать?

— Я думала, що то була Аня.

— Ні, мамуся ночує зі своєю дитинкою. Це завжди був Містер Сім’янин. Містер Батько року.

Тед хитає головою, немов хоче їй заперечити, немов відчайдушно прагне, щоб я дізналася правду. Та коли він розтуляє рота, звідти бурхає ще більше крові, вона тече по його підборіддю і по грудях.