Приховані малюнки
Я знаю, брехати — погано. Більша частина одужання — чи не найважливіша частина — полягає в тому, що ти маєш володіти своїм минулим і визнавати всі зроблені помилки. Але мушу визнати, що так приємно вхопитися за якусь фантазію і робити вигляд, що ти все ще нормальний підліток зі звичними підлітковими мріями.
Адріан клацає пальцями, наче раптом щось збагнув.
— То це ти бігаєш вечорами? По району?
— Це я.
— Я бачив, як ти тренуєшся! Ти справді швидко бігаєш!
Мені стає цікаво, чому косарі газонів працюють у цьому районі, коли вечоріє, але спитати не встигаю, бо Тедді вже біжить назад через двір, тримаючи в руках аркуш паперу.
— Ось, — каже він відсапуючись. — Я зберіг його для тебе.
— О, хлопче, та це ж чудово! — каже Адріан. — Ти тільки поглянь на ці сонцезахисні окуляри! У мене тут класний вигляд, еге ж? — Дивлячись на малюнок, я не можу втриматись од сміху. Він схожий на чоловічка з паличок із гри в слова «Шибениця».
— Дуже лепський, — погоджуюсь я.
—
—
—
По той бік двору, з-за рогу будинку Максвеллів, з’являється старий. Він невисокий на зріст, зі зморшкуватою смаглявою шкірою і коротко підстриженим сивим волоссям. Старий вигукує ім’я Адріана і, як видно, зовсім не задоволений.
—
Адріан махає йому, а потім весело позирає на нас.
— Це
—
— Добре, добре! — гукає у відповідь Адріан. Він стрибає на косарку, заводить її і за якихось кілька секунд перетинає двір. Я чую, як він перепрошує по-іспанськи, але старий просто кричить на нього, і, зникаючи за рогом будинку, вони все ще сперечаються. У мене збереглись якісь елементарні знання іспанської мови ще з середньої школи — і досі пам’ятаю, що
Тедді явно стурбований.