Я повертаюсь до нього. Він втуплюється поглядом у воду.
— Що ти маєш на увазі?
— Я маю на увазі, що відбувається з людиною
Звісно, у мене є тверде переконання з цього приводу. Я вірю в Божий дар вічного життя. Для мене великою втіхою є впевненість у тому, що моя молодша сестричка Бет зараз в оточенні янголів. І я знаю, що колись, якщо мені пощастить, ми возз’єднаємось із нею на небесах. Але Тедді я нічого цього не кажу. Добре пам’ятаю свою співбесіду й правило номер десять: жодних релігій чи забобонів. Навчати науки.
— Я думаю, що тобі варто запитати про це у своїх батьків.
— А чому ти мені не скажеш?
— Я не впевнена, що знаю відповідь.
— Може таке бути, що деякі люди вмирають, але залишаються живими?
— Як привиди?
— Ні, не страшними. — Він силкується висловити свою думку, як і всі ми силкуємось, як мені здається, розмовляючи на такі теми. — Чи залишається живою
— Це велике й складне питання, Тедді. Я справді думаю, що тобі краще запитати у батьків.
Він розчарований, що я уникла відповіді, але, схоже, змирився з тим, що не збираюсь йому допомагати.
— Тоді пограймося знову в «Країну Оз»!
— Ми ж щойно закінчили!
— Тільки сцена танення, — благає він. — Сам кінець.
— Добре. Але у воду я більше не полізу.
Я підводжусь і обгортаю плечі рушником, немов відьминим плащем. Потім скарлючую пальці у вигляді кігтів і маніакально регочу:
— Я до тебе доберуся, красунечко, і до твого песика теж!
Тедді бризкає на мене водою, і я щосили верещу, так що аж перелякані птахи зриваються з дерев.
— Ах ти ж, триклята щуряко! Тільки подивись, що ти накоїла! — Із перебільшеною театральністю я падаю посеред внутрішнього дворика, розмахую руками й корчусь в агонії. — Я тану! Я тану! О, що це за світ, що за світ!