Міці махає Тедді, і він швидко щезає з виду.
— Гарний хлопчик. Таке миле личко. А от від батьків я не у великому захваті. Трохи зарозумілі, як на мене. Тобі не здається?
— Ну…
— У той день, коли вони сюди в’їхали, я приготувала лазанью. По-сусідськи ж, так? Несу її до їхнього парадного входу — і знаєш, що вона мені каже? А вона каже: «Прошу вибачення, але ми не можемо прийняти ваш подарунок. Через рублене м’ясо!»
— Може…
— Вибач, любонько, але в цій ситуації ти
— Насправді…
— Ех, ти ще дитина. Ти ще не вмієш читати людей. Я людина тепла, дуже чуйна, я читаю аури й тим заробляю на життя. Ти побачиш, що клієнти цілий день стукають у мої двері, але не хвилюйся: за ними нічого підозрілого не відбувається. Після гістеректомії я втратила всякий інтерес. — Вона підморгує мені. — А як тобі подобається гостьовий котедж? Ти ніколи не нервуєшся? Як воно — спати там зовсім самій?
— А чому я маю нервуватися?
— Через ту історію.
— Яку історію?
І вперше за всю нашу розмову слова завмирають на устах Міці. Вона дістає пасмо волосся, крутить його в пальцях, поки не відділяє одну волосину. Потім висмикує її і кидає через плече.
— Тобі треба запитати в батьків.
— Вони нещодавно сюди переїхали. Тож нічого не знають. Про що ви говорите?
— Коли я була дитиною, ми називали твій котедж Будинком Диявола. Ми підбурювали одне одного зазирати у вікна. Брат пропонував мені двадцять п’ять центів, якщо я стану на ґанок і порахую до ста, але в мене ніколи не вистачало на це хоробрості.
— Чому?
— Було вбито жінку. Енні Барретт. Мисткиня, художниця, вона використовувала твою хатинку як майстерню.
— Її вбили в котеджі?
— Ну, насправді її тіла так і не знайшли. Це трапилося дуже давно, зразу після Другої світової війни.
У вікні другого поверху знову з’являється обличчя Тедді.