Будинок Міці — один із найменших у цьому кварталі. Це ранчо з червоної цегли, з металевим дахом і вікнами, щільно запнутими рулонними шторами. Її будинок цілком природно вписався б у мій старий район у Південній Філадельфії, але тут, у заможному Спрінґ-Бруці, він трохи муляє око. Іржаві ринви провисли, в тріщинах тротуару попроростали бур’яни, а занехаяному подвір’ю не завадила б допомога Короля газонів. Керолайн не раз казала, що не може дочекатися, коли Міці кудись виїде, щоб забудовник зніс її халабуду бульдозером і побудував якийсь новий будинок.
На вхідних дверях скотчем приліплене оголошення, написане від руки: «Вітаємо клієнтів. Будь ласка, користуйтесь чорним входом». Мені доводиться стукати тричі, перш ніж Міці нарешті озивається. Двері застебнуті на ланцюжок, тож вона визирає в кількасантиметрову щілину.
— Хто там?
— Це Меллорі. Із сусіднього будинку.
Вона відстібає ланцюжок і відчиняє двері.
— Єзус, Марія і Йозеф! Ти мене до смерті налякала!
На ній лілове кімоно, в руці стискає перцевий спрей.
— Про що ти тільки думаєш, гупаючи в мої двері в таку пізню годину?
Зараз лише кілька хвилин по сьомій, на вулиці повно малих дівчаток, які грають у класики. Я простягаю їй тарілочку з печивом, обгорнуту харчовою плівкою
— Ми з Тедді спекли імбирні пряники.
Вона витріщає очі:
— Я поставлю каву.
Хапає мене за зап’ястя і тягне в затемнену вітальню, і я блимаю очима, звикаючи до сутінків. У будинку брудно. Тут усе просякнуте затхлим духом: смердить скунсом, трохи канабісом і трохи шкільною роздягалкою. Диван і крісла вкриті прозорими пластиковими чохлами, але на поверхні я помічаю шар бруду, наче їх не витирали місяцями.
Міці веде мене на кухню, і цей закуток її хатини викликає більшу симпатію. Віконниці відчинені, вікна виходять на ліс. Зі стелі в кошиках звисають чубаті хлорофітуми з довгими листяними пагонами-вусиками, які теж нагадують чупринки. Меблі й побутова техніка прямісінько з 1980-х, усе таке знайоме й затишне, як на кухнях моїх сусідів у Південній Філадельфії. На кухонному столі з пластиковим покриттям
— Я його якраз чистила, — пояснює Міці й одним махом руки зсовує все на край столу, перемішуючи деталі. — Отже, як ти п’єш каву?
— А у вас є кава без кофеїну?
— Фу, ні, ніколи. Це просто хімікати в чашці. Сьогодні ми питимемо стару добру
Не хочу їй розповідати, що я на реабілітації, тож просто кажу, що в мене алергія на кофеїн. Міці обіцяє, що одна маленька філіжаночка ніяк не зашкодить, і я думаю, що вона, мабуть, має рацію.
— Я б узяла молока, якщо воно у вас є.
— Візьмімо вершки. У них багатший смак.