— Ну, просто тому, що імена дуже схожі. Аня й Енні. Я знаю, для дітей нормально мати уявних друзів. У багатьох малих вони є. Але Тедді каже, що це Аня сказала йому намалювати ці картинки. Чоловік тягне жінку через ліс. Чоловік закопує тіло жінки. А потім Аня сказала, щоб Тедді віддав ці малюнки мені.
На кухні западає тиша — найдовша тиша в присутності Міці. Чути тільки булькання кавоварки
— Розумію, що це звучить, немов якась маячня, але очевидно мене цікавить, чи не пов’язаний якимось чином дух Ані із цим обійстям. Якщо вона намагається спілкуватися за допомогою Тедді.
Міці підводиться, іде до кавоварки й наливає два кухлі. Тремтячими руками несе кухлі до столу. Я додаю трохи вершків, потім відсьорбую. Це найміцніша й найгіркіша кава в моєму житті. Проте я її п’ю. Не хочу образити Міці. Мені до зарізу треба, щоб хтось вислухав мої припущення і сказав, що я не божевільна.
— Я трохи про це читала, — промовляє нарешті Міці. — Так склалося, що діти завжди були більш сприйнятливі до спілкування з духами. Розум дитини ще не має тих бар’єрів, які вибудовуємо ми, дорослі.
— Отже… це можливо?
— Хтозна. Ти щось казала його батькам?
— Вони атеїсти. Вони вважають…
— О, я знаю, вони вважають себе найрозумнішими.
— Я хочу більше дізнатися, перш ніж заводити з ними цю розмову. Спробуйте з’єднати точки. Може, щось на цих малюнках збігається з історією Енні Барретт? — Я перехиляюсь через стіл, розмовляючи швидше. Уже відчуваю, як кофеїн пробуджує мою центральну нервову систему. Думки загострюються, пульс прискорюється. Я більше не зважаю на гіркий смак і роблю ще один ковток. — За словами Тедді, цей чоловік украв маленьку дівчинку Ані. Ви не знаєте, чи були в Ані діти?
— Це справді цікаве запитання, — каже Міці. — Однак відповідь буде зрозумілішою, якщо я почну спочатку. — Вона знову всідається в крісло, вмощується зручніше й кладе печиво до рота. — Просто пам’ятай, що Енні Барретт померла ще до того, як я народилась. Тому це історії, які я чула з дитинства, тож не можу гарантувати, що вони дійсно правдиві.
— Чудово! — Я відпиваю ще кави. — Розкажіть мені все.
— Першим власником твого будинку був чоловік на ім’я Джордж Барретт. Він працював інженером у хімічній компанії
— Але Енні сором’язлива, потайна й відлюдькувата. Вона не танцює, не ходить у кіно, відмовляється від усіх запрошень. Вона навіть не ходить до церкви, а тоді це було дуже ай-яй-яй. Вона просто сидить у своєму котеджі й малює. Або гуляє по заповіднику Гайденс-Ґлен, шукаючи об’єкти для малювання. І от поступово все місто налаштовується проти неї. Ширяться чутки, буцімто вона — мати-одиначка, що віддала свою дитину на усиновлення, а сама, вкрита ганьбою, втекла до Спрінґ-Брука. Потім повзуть ще страшніші чутки. Подейкують, що вона відьма, заманює всіх жонатих чоловіків у ліс і схиляє їх до сексу. — Міці регоче від абсурдності цієї ідеї. — Адже це жінки — саме так вони це сприймають і саме так говорять. Розумієш? Я не сумніваюсь, що всі мамуськи в цьому кварталі так само говорять про мене!
Вона відсьорбує ще кави й веде далі:
— Так чи інак, а одного дня Джордж Барретт вирушає до котеджу, стукає у двері, але ніхто не відповідає. Він заходить усередину, а там усе заюшене кров’ю. Ліжко, стіни. «Аж до крокв», — як він розповідав моєму батькові. Але тіла немає. Ніде жодного сліду Енні. Джордж викликає поліцію, і все місто прочісує ліс, перевіряє кожну стежку, тягнуть сітки через струмок, запускають пошукових собак — повний набір. І знаєш, що вони знайшли? Анічогісінько. Вона зникла. Кінець історії.
— А хто-небудь жив у котеджі після 40-х років?
Міці заперечно хитає головою.
— Мої батьки казали, що Джордж мало не зніс його. Щоб і спогадів про трагедію не лишилось. Але потім перетворив на сарай для реманенту. І, як я вже тобі казала, в дитинстві, в 50-ті й 60-ті, ми всі називали його Будинком Диявола. Ми всі боялися того місця. Але то була просто забута казка, місцева легенда на задньому дворі. Я не бачила там нічого, що б мене справді налякало.
— А наступні власники? Після смерті Джорджа?