Приховані малюнки

— Ну, після того як Джордж помер, його дружина продала будинок Бутчу й Боббі Герцикам. Вони побудували басейн, де ви з Тедді плаваєте. Ми були дуже близькими, чудовими друзями.

— А в них були діти?

— Три дівчинки, двоє хлопчиків і нуль проблем. А я дуже дружила з Боббі. Якби її діти малювали мертвих людей, вона б мені сказала. — Міці робить ще ковток кави. — Звичайно, їм вистачило здорового глузду дати спокій тому гостьовому котеджу. Може, коли Максвелли ремонтували його, то щось потривожили. Розблокували якусь ворожу енергію.

Я уявляю, як підходжу до Теда й Керолайн і попере­джаю їх, що вони випустили злого духа. Упевнена, що вони тут-таки відкриють газету електронних оголошень Craigslist і почнуть шукати нову няню. І що я тоді робитиму? Куди піду? Моє серцебиття прискорюється, наче двигун, що обертається, застрягши на нейтральній передачі, і я кладу руку собі на груди.

Мені треба розслабитись.

Мені треба заспокоїтись.

Мені треба перестати пити каву.

— Ви не проти, якщо я скористаюсь вашою вбиральнею?

Міці показує мені назад у бік вітальні:

— Перші двері ліворуч. Вимикач на мотузці, ти побачиш.

Ванна кімната стара й тісна, зі старомодною ванною на левиних лапах, закутаною у вінілові шторки для душу. Як тільки я вмикаю світло, по кахляній підлозі прожогом пролітає лусочниця і зникає в шпарині між плитками. Нахиляюсь над раковиною, повертаю кран і обливаю обличчя холодною водою. Серце починає битися рівніше, я простягаю руку по рушник для гостей, а вони всі вкриті тонким шаром пилу, наче їх не торкалися бозна-відколи. На дверях висить рожевий махровий халат, і я промокаю обличчя його рукавом.

Потім відчиняю аптечку Міці й швидко все там оглядаю. У старших класах я постійно нишпорила в чужих убиральнях, бо ви навіть не уявляєте, скільки ліків, які відпускаються тільки за рецептом, там лежить без на­гляду. Я цупила пігулки, а то й цілі пляшечки, і ніхто нічого не міг запідозрити. У мене загупало серце й затрусилися ноги — було відчуття, що я знову в середній школі. Аптечка Міці забита не гірше якоїсь чортової аптеки Walgreens[19]: чотири полички напхом напхані ватяними паличками й ватяними тампонами, лікувальними прокладками й вазеліном, пінцетами, антацидами й напіввидушеними тюбиками «Моністату» й гідрокортизону. Плюс дюжина помаранчевих пляшечок, які відпускаються за рецептом, усе — від «Ліпітора» й «Синтроїда» до амоксициліну й еритроміцину. І аж ген-ген у куточку, за спинами всіх інших, сховався мій старий друзяка оксикодон. Я відчувала, що таки щось знайду. Сьогодні майже в усіх домах є оксикодон — флакончик із недопитими пігулками, що залишився після якогось незначного хірургічного втручання. І хто там згадає, куди поділися ті пігулки…

Відкручую кришечку й зазираю всередину: порожньо. Аж тут Міці стукає у двері, і я мало не впускаю все в раковину.

— Будь ласка, тримай ручку поки зливаєш, добре? У мене клапан барахлить.

— Обов’язково, — кажу їй. — Без проблем.

І раптом злюся на себе за те, що нишпорю тут, за те, що зірвалась. Я почуваюсь так, ніби Міці впіймала мене на гарячому. Проклинаю каву — мені нізащо не треба було її пити. Я ставлю назад флакончик, відкручую кран і жадібно ковтаю холодну воду, сподіваючись розбавити токсини в організмі. Мене палить сором. Триматися дев’ятнадцять місяців і тепер нишпорити в аптечці старої жінки. Що, в біса, зі мною відбувається? Змиваю унітаз і тримаю ручку, поки не стече вся вода.

Коли повертаюсь на кухню, Міці чекає за столом, тримаючи дерев’яну дошку, вкриту буквами й цифрами. Я розумію, що це така собі планшетка для спіритичних сеансів, але зовсім не схожа на оті хирляві картонні набори, які я пам’ятаю з дитячих піжамних вечірок. Це добряча кленова дошка, помережана таємничими символами. Вона нагадує не так іграшку, як дошку для обробки м’яса.

— Ось що я думаю, — каже Міці. — Якщо цей дух хоче тобі щось сказати, приберімо посередника. Обі­йдемось без Тедді й запитаємо її прямо.

— Щось таке, як сеанс?

— Мені більше подобається термін «зібрання». Але не тут. Ми досягнемо кращих результатів у твоєму котеджі. Як щодо завтра?