— Я маю глядіти Тедді.
— Гаразд, розумію, нам треба задіяти Тедді. Цей дух прив’язався до нього. У нас буде більше шансів на контакт, якщо хлопчик до нас приєднається.
— У жодному разі, Міці, я не можу.
— Чому?
— Його батьки мене вб’ють.
— Я поговорю з ними.
— Ні, ні, ні, — у моєму голосі з’являється паніка. — Ви обіцяли, що нічого їм не скажете. Будь ласка, Міці, я не можу втратити цю роботу.
— Чому ти так хвилюєшся?
Я розповідаю їй про правила внутрішнього розпорядку — як мене найняли викладати науку, а не релігію чи забобони.
— Я не можу привести Тедді на сеанс. Якщо він чхне, я навіть не зможу сказати: «Благослови тебе Боже».
Міці стукає пальцем по малюнках.
— Ці картинки ненормальні, люба. Щось дивне коїться в тому будинку.
Я забираю малюнки, запихаю їх у сумку і дякую їй за каву. Мій пульс знову прискорюється — частішає серцебиття. Дякую Міці за пораду й відчиняю задні двері, щоб іти.
— Тільки нічого їм не кажіть, гаразд? Я довіряю вам зберігати цю таємницю.
Вона накриває свою дошку чохлом із чорного оксамиту.
— Моя пропозиція залишається в силі, якщо ти передумаєш. І запевняю: ти це зробиш.
Я повертаюсь у котедж о восьмій вечора і все ще не сплю о четвертій ранку. Заснути неможливо. Кава була величезною помилкою. Застосовую всі звичні прийоми — глибоке дихання, склянку теплого молока, тривалий гарячий душ, — але нічого не допомагає. Комарі безжальні, і єдиний спосіб їх якось укоськати — це натягти простирадло на голову, оголивши босі ноги. Я надзвичайно розчарована собою. Не можу повірити, що відчинила ту чортову аптечку. Кручусь у ліжку, знову й знову переживаючи ті свої дві хвилини у вбиральні Міці й намагаючись піймати момент, коли мій мозок перемкнувся на автопілот. Я думала, що зумію впоратися із залежністю, та очевидно, що я і досі Меллорі-Все-що-завгодно-за-дозу, і досі нишпорю в чужих аптечках, шукаючи способів отримати кайф. Прокидаюсь за будильником о сьомій ранку, знесилена, соромлячись себе, і рішуче налаштована більше не зриватись.
Не пити кави — ніколи.
Не звертати уваги на малюнки.