Я легко ступаю по м’якій пружній траві й уже долаю половину шляху через двір, коли наступаю п’яткою на голівку розбризкувача. Моя кісточка підвертається, і я падаю на куприк, вдаряючись ліктем об землю, і не можу стриматись — скрикую від болю.
Керолайн і Тед біжать до мене через двір.
— Меллорі? З тобою все гаразд?
Обхоплюю лікоть долонею — біль такий несподіваний і різкий, що я впевнена: у мене весь лікоть у крові. Та коли я розтуляю пальці, щоб подивитися, то бачу синець, але шкіра ціла.
— Я в порядку. Просто спіткнулась.
— Відведемо тебе до світла, — каже Тед. — Ти можеш підвестись?
— Зараз, одну хвилинку.
Тед не чекає. Він просовує руку під мої коліна, потім підводиться і несе, як дитину. Іде зі мною до майданчика перед басейном і обережно кладе мене на садове крісло.
— У мене все гаразд, — кажу їм. — Правда.
Керолайн таки оглядає мій лікоть.
— Що ти робила у дворі? Тобі щось потрібно?
— Це може зачекати.
Упродовж усієї цієї перипетії мені вдається втримати малюнки в руці, і Керолайн помічає їх.
— Це Тедді зробив?
У цей момент я вирішую, що втрачати нíчого:
— Він просив мене вам не показувати. Але я думаю, що ви мусите на них подивитися.
Керолайн розглядає малюнки, у неї витягається обличчя. Потім тицяє аркуші чоловікові в руки.
— Це
Тед дивиться на перший малюнок і сміється:
— О боже! Цю людину душать?