Приховані малюнки

Керолайн збентежена:

— Хто?

— Жінка, яку вбили в моєму котеджі. У 1940-х. А що, як Тедді йде у свою спальню на тиху годину і спілкується з її духом?

Тед сміється, ніби я пожартувала, а Керолайн кидає в його бік ще один розлючений погляд.

— Що, серйозно? Ти маєш на увазі щось на кшталт привида?

Тепер дороги назад немає. Я маю пояснити свою версію:

— Їхні імена дуже схожі. Енні й Аня. До того ж ви сказали, що Тедді зовсім не любив малювати в Барселоні. Але як тільки ви повернулися в Сполучені Штати — як тільки ви переїхали на це обійстя, де зникла Енні Барретт, — він почав малювати як божевільний. Ви так і сказали, «як божевільний».

— Я просто мала на увазі, що в нього жива уява.

— Але він з кимось розмовляє. У своїй спальні. Я стою під дверима й слухаю, а він веде довгі розмови.

Керолайн звужує очі.

— Ти теж чуєш привида? Ти чуєш понурий, зловісний голос Енні Баррет, яка дає мистецькі вказівки моєму синові?

Я визнаю, що не чую, і Керолайн реагує так, ніби це щось доводить:

— Бо він розмовляє сам із собою, Меллорі. Це ознака високого інтелекту. Обдаровані діти вчиняють так постійно.

— А як щодо його інших проблем?

— Проблеми? У Тедді є якісь проблеми?

— Він мочиться в ліжко. Він щодня носить одну й ту саму смугасту сорочку. Він відмовляється гратися з іншими дітьми. А тепер малює жінку, яку вбивають. Якщо скласти все це докупи, Керолайн, то… я не знаю. Мене це турбує. Я вважаю, його треба показати лікарю.

— Я сама лікарка, — каже Керолайн, і тут до мене доходить, що я образила її самолюбство.

Тед бере її келих і наповнює його.

— Люба, ось.

Вона відмахується.