Приховані малюнки

— Я цілком здатна оцінити психічний стан своєї дитини.

— Розумію…

— Та ну? Щось не схоже, судячи з того, що ти говориш.

— Просто це мене турбує. Тедді такий милий, ніжний, невинний хлопчик. А ці малюнки ніби приходять бозна-звідки. Вони мені здаються брудними. Непристойними. Міці вважає…

— Міці? Ти показувала ці малюнки Міці?

— Вона думає, що ви могли когось чи щось потурбувати. Коли ремонтували гостьовий котедж.

— Ти розмовляла з Міці, перш ніж прийти до нас?

— Бо я знала, що ви саме так відреагуєте!

— Хочеш з раціональної точки зору? Так, ти маєш рацію: я не вірю жодному слову цієї жінки. І тобі не раджу. Вона укурок, Меллорі. Вона — обдовбане схибнуте лайно!

І ці слова просто зависають між нами. Я досі не чула, щоб Керолайн лаялась. Ніколи не чула, щоб Керолайн описувала наркомана такими словами.

— Послухай, — каже Тед. — Ми цінуємо твою турботу, Меллорі! — Він кладе руку на коліно дружини. — Правда ж, люба? Ми — прихильники чесного спілкування.

— Але ми не будемо звинувачувати привидів у нічному нетриманні Тедді, — провадить Керолайн. — Ти ж розумієш це, правда? Бо тоді в мене заберуть ліцензію. Мочитися в ліжко — це нормально. Бути сором’язливим — це нормально. Мати уявного друга — це нормально. А ці малюнки…

— Мамусю?

Ми всі разом обертаємось і бачимо Тедді — він стоїть по той бік огорожі басейну у своїй піжамі в пожежних машинах, тримаючи ляльку-Ґодзиллу.

Навіть не уявляю, як довго він чекав і як багато почув.

— Я не можу заснути.

— Повертайся у свою кімнату й спробуй ще раз, — каже Керолайн.

— Уже пізно, парубче, — додає Тед.

Їхній син дивиться вниз, на босі ноги. Світло з басейну підсвічує його тіло тьмяним синім сяйвом. Вигляд занепокоєний — схоже, він не хоче повертатися сам.

— Іди, — наполягає Керолайн. — Я зазирну до тебе через двадцять хвилин. Але ти маєш сам спробувати.