— О, і ще, друже! — гукає Тед. — Більше жодних малюнків Ані, гаразд? Ти лякаєш Меллорі.
Тедді повертається до мене — ображений, з розширеними від зради очима.
— Ні, ні, ні, — поспішаю запевнити його. — Все гаразд…
Тед тримає ті три малюнки.
— Ніхто не хоче цього бачити, друже. Вони занадто страшні. Відтепер малюй щось гарне, окей? Конячок, соняшники.
Тедді повертається й біжить через галявину.
Керолайн сердито зиркає на свого чоловіка:
—
Тед знизує плечима і робить ще один ковток вина.
— Дитина рано чи пізно має це почути. Через два місяці він іде до школи. Ти думаєш, у його вчителів не виникне подібних запитань?
Вона підводиться.
— Я йду всередину.
Я теж підводжусь.
— Керолайн, мені шкода. Я не хотіла вас образити. Просто турбуюсь.
Вона не зупиняється й не обертається — просто крокує через газон до будинку.
— Усе гаразд, Меллорі. На добраніч.
Але очевидно, що все не гаразд. Навіть гірше, ніж тоді, коли вона востаннє на мене кричала. Керолайн така сердита, що навіть не дивиться на мене. І хоч я розумію, що сльози тут ні до чого, усе одно не можу втриматись.
Ну навіщо я згадала про Міці?
Чому не втримала язика за зубами?
Тед пригортає мене, і я кладу голову йому на груди.