Отже, Керолайн їде на роботу, а я берусь до справ. Прибирати небагато — кілька чашок і тарілок з-під пластівців та келихи з учорашньої ночі. Завантажую все це в посудомийку, а потім стаю рачки й заповзаю під кухонний стіл. Тедді побудував з кубиків
— У що ми граємо?
— Це сім’я. Вони живуть разом.
— Можна я буду свинкою?
Він знизує плечима.
— Як хочеш.
Я підштовхую свинку до інших тварин і кажу за неї
— Тедді, послухай. Я хочу поговорити про вчорашню ніч. Я думаю, що твій тато неправильно мене зрозумів. Бо мені подобаються
Тедді штовхає пластмасового кота по ніжці стола, ніби той лізе на дерево. Я намагаюсь опинитися перед ним, щоб установити зоровий контакт, але Тедді відвертається.
— Я хочу, щоб ти й далі показував свої малюнки, добре?
— Мама каже — ні.
— Але я хочу і дозволяю. Усе гаразд.
— Мама каже, що ти погано почуваєшся і від страшних картинок можеш знову захворіти.
Я надто швидко розпрямляюся, аж з усієї сили вдаряюся головою об нижню частину стола. Мені так боляче, що наступні кілька секунд не можу поворухнутись. Просто заплющую очі й хапаюся рукою за голову.
— Меллорі?
Я розплющую очі й переконуюсь, що нарешті привернула його увагу. Хлопчик має переляканий вигляд.
— Я в порядку, — кажу йому. — Будь ласка, послухай мене дуже уважно. Ти не можеш зробити нічого такого, від чого я б захворіла. Тобі не треба про це турбуватися. Я в порядку на сто відсотків.
Тедді стрибає пластмасовим коником по моїй нозі й кладе його мені на коліно.
— Твоя голова в порядку?
— З нею все гаразд, — кажу йому, хоч вона й пульсує, як скажена, і я відчуваю, що на потилиці набігає ґуля. — Просто мені треба до неї щось прикласти.