Наступні кілька хвилин я сиджу за кухонним столом, притискаючи до маківки пакет із льодом для сніданків. Унизу, біля моїх ніг, грається Тедді, зображуючи всіх своїх іграшкових свійських тваринок. Кожна істота має власний голос і свою індивідуальність. Тут є і впертий Пан Козел, і владна Матінка Курка, і хоробрий чорний Жеребець, і дурненьке Каченя — загалом понад дюжина персонажів.
— Я більше не хочу виконувати свою роботу, — каже Кінь.
— Але правила є правила, — відповідає Матінка Курка. — Ми всі маємо дотримуватись правил!
— Це несправедливо, — скаржиться Пан Козел.
Так ця розмова й точиться далі, переходячи з роботи на обід, а потім на скарб, закопаний у лісі за сараєм. Мене вражає здатність Тедді запам’ятовувати всіх цих різноманітних персонажів і їхні голоси. Хоча, звісно, це ж саме те, про що весь час говорять Тед і Керолайн: у їхнього сина надзвичайно жива уява. Кінець історії.
Пізніше того дня, коли Тедді йде у свою спальню на тиху годину, я вичікую кілька хвилин, а потім скрадаюся за ним нагору. І коли притискаю вухо до дверей його спальні, розмова вже дуже жвава.
— …або ми б могли побудувати фортецю.
— ……………………………………………
— …або пограти у квача.
— ……………………………………………
— …ні, я не можу. Мені не дозволяють.
— …………………………………………………………
— …Вони кажуть, що мені не можна.
— . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— …Вибач, але…
— . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— …Я не розумію.
— ……………………………………
Потім він сміється, наче вона запропонувала йому щось безглузде.