— Думаю, ми могли б спробувати.
— . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— А як же ми… добре. Гаразд.
— . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Ой, як холодно!
Потім розмова припиняється… Та коли я прислухаюсь до того, що там відбувається, то чую якийсь шурхіт — звук олівця, що шкрябає папір.
Малювання?
Він знову малює?
Іду вниз, сідаю за стіл і чекаю.
Зазвичай тиха година триває не більше шістдесяти хвилин, але цього разу Тедді залишається у своїй кімнаті вдвічі довше. А коли врешті спускається на кухню, в руках нічого не має.
Усміхаюсь йому:
— А ось і він!
Тедді залазить на кухонний стілець.
— Привіт.
— Сьогодні без малювання?
— Можна мені сиру й крекерів?
— Звичайно.
Я йду до холодильника й накладаю йому тарілку.
— То що ж ти робив нагорі?
— Можна мені трохи молока?