— Гаразд, Меллорі, зараз я почну бесіду. Встановлю контакт. А коли наладимо хороший зв’язок, я дозволю тобі поставити твої запитання. А зараз просто заплющ очі й розслабся. Роби глибокі очищувальні вдихи. Вдихай через ніс і видихай через рот.
Я нервуюсь і трохи соромлюсь, але голос Міці діє заспокійливо. Ловлю себе на тому, що копіюю її, повторюю її позу й дихання. Ладан розслаблює м’язи й заспокоює думки. Усі мої повсякденні тривоги й клопоти — Тедді, Максвелли, тренування, тверезість — усе починає відходити кудись далеко.
— Ласкаво просимо, духи, — промовляє Міці, і я різко сіпаюсь назад, заскочена зненацька гучністю її голосу. — Це безпечне місце. Ми вітаємо вашу присутність. Запрошуємо вас приєднатися до нашої розмови.
Знадвору до мене все ще долинають звуки від басейну — шалене хлюпання й плескотіння. Але потім я зосереджуюсь сильніше — і мені вдається блокувати їх. Розслабляю кінчики пальців, лише торкаюсь планшетки, але зовсім не тисну на неї.
— Енні Барретт, ми хочемо поговорити з Енні Барретт, — каже Міці. — Ви тут, Енні? Ви нас чуєте?
Що довше я сиджу на твердому стільці з дерев’яною спинкою, то чіткіше відчуваю всі деталі стільця, які контактують з моїм тілом, — сидіння під сідницями, поперечина, що тисне мені на лопатки. Я пильно дивлюсь на планшетку, чекаючи хоч найменшої ознаки руху. Тліє шавлія, потріскуючи й похрустуючи.
— А як щодо Ані? Тут є Аня? Ви нас чуєте, Аню?
Мої повіки важчають, і я стуляю їх. Почуваюсь немов під гіпнозом чи під чарами ночі, коли лежу в теплій постелі під м’якою ковдрою і вже провалююсь у сон.
— Ви тут, Аню? Ви поговорите з нами?
Відповіді немає.
Я більше не чую звуків знадвору. Чую лише важке дихання Міці.
— Дозвольте допомогти вам, Аню. Будь ласка. Ми слухаємо.
І раптом щось торкається моєї шиї. Наче хтось пройшов позаду стільця. Я озираюсь — там нікого немає, але коли знову дивлюсь на спіритичну дошку, то відчуваю, що за спиною хтось є. Довге м’яке волосся торкається моєї щоки, ковзає по плечу. А потім невидима вага тисне на руку — обережний тиск, підштовхування, просування планшетки вперед. Одне з її коліщаток тихенько пискає, ніби перелякана мишка.
— Ласкаво просимо, духу! — усміхається мені Міці, і я розумію, що вона й гадки не має про те, що відбувається; вона явно не бачить і не відчуває, що хтось стоїть позаду мене. — Дякуємо, що відгукнулися на наше запрошення!
Тепле дихання лоскоче мені потилицю, шкірою біжать мурашки. Знову хтось тисне на мою руку й зап’ястя, пересуваючи планшетку по дошці повільними круговими рухами.
— Це Аня? — запитує Міці. — Ми розмовляємо з Анею?
На дошку нанесено стандартний алфавіт і числа від нуля до дев’яти, а ще в її верхніх кутках є слова «так» і «ні». Я пасивно спостерігаю, стежачи за тим, як планшетка на мить зупиняється на літері
На лобі в неї виступає піт. Вона дивиться на мене й безбоязно хитає головою.
— Говоріть повільніше, духу, — просить вона. — У нас достатньо часу. Ми хочемо вас зрозуміти. Це Аня?
Планшетка пересувається до