— Ти нахиляєшся, — роздратовано шепоче Міці, і я розумію, що це до мене.
— Що?
— На стіл. Ти штовхаєш, Меллорі.
— Це не
— Відхились на стілець. Сядь прямо.
Я надто налякана, щоб сперечатися з нею, щоб сказати їй правду. Не хочу переривати того, що відбувається.
— Духу, ми вітаємо ваше повідомлення! Вітаємо будь-яку інформацію, якою ви хочете поділитися.
Тиск на мою руку посилюється, і планшетка прискорюється, літаючи вздовж і впоперек дошки, раз у раз зупиняючись на випадкових літерах, видаючи послідовність якоїсь спіритичної мішанини:
Міці продовжує ретельно записувати, але її роздратування явно зростає. Отриманий результат нагадує кашу з літер.
Дерев’яна планшетка аж бринить від енергії, наче сердечко якоїсь маленької переляканої тваринки. Вона шугає по всій дошці, і Міці ледве встигає записувати однією рукою. Повітря таке густе, що можна задихнутися; мої очі сльозяться, і я не розумію, чому не спрацьовує мій детектор диму. Потім Міці приймає свої пальці, але планшетка продовжує рухатись. Моя рука штовхає її через усю дошку, планшетка зривається з краю стола й із торохкотінням падає на підлогу. Міці розлючено підхоплюється:
— Так я і знала! Це ти штовхала! Ти штовхала весь цей час!
Уся вага полишає мою руку, і я зненацька виходжу з трансу. Моє сприйняття довкілля повертається. Зараз середа, дванадцята сорок п’ять пополудні, і я чую, як Адріан рахує надворі: «Шість Міссісіпі, сім Міссісіпі…», — а Міці спопеляє мене поглядом.
— Це Аня зробила. Не я.
— Я слідкувала за тобою, Меллорі. Я тебе засікла!
— Вісім Міссісіпі!
— Це Аня рухала моєю рукою. Вона мене направляла.
— Це не піжамна вечірка. Це не гра. Це мій засіб до існування, я ставлюсь до цього дуже серйозно!
— Дев’ять Міссісіпі!
— Ти змарнувала мій час. Ти змарнувала мені весь день!
І раптом я мружусь від денного світла. Вхідні двері котеджу розчинені — і на ґанку стоїть малюк Тедді, вдивляючись у темряву. Він притуляє палець до вуст, закликаючи нас зберігати тишу. Надворі Адріан вигукує:
ebooksa