— Будь обережною, добре? Кричи, як щось буде потрібно.
Я хитаю головою.
— І близько не підходьте до котеджу. Навіть якщо почуєте, що ми кричимо. Я не хочу, щоб Тедді знав, чим ми там займаємось. Якщо він розповість батькам, вони оскаженіють.
— А якщо виникнуть проблеми?
— Міці каже, що разів сто таке робила. Вона запевняє, що це абсолютно безпечно.
— А раптом Міці помиляється?
Я ручаюсь, що все буде добре, однак не впевнена, що це його переконує. За сьогодні Міці вже шість разів зателефонувала мені на мобільний, попереджаючи про важливі заходи безпеки й обмеження. Вона заборонила мені надівати прикраси й користуватись парфумами. Макіяж, капелюхи, шарфи, взуття з відкритим носком — у жодному разі. З кожною розмовою її маніакальність зростала. Вона пояснила, що вживає ТГК[28], щоб «розблокувати» свої нейронні зв’язки, і я боюсь, що весь отой канабіс зробив із неї параноїчку.
Тедді біжить назад, просто на нас, і врізається в коліна Адріана, мало не звалюючи його в басейн.
— Ти вже готовий? Ми тепер можемо поплавати?
— Розважайтеся, хлопці, — кажу їм. — А я скоро прийду.
Коли приходжу в котедж, у Міці вже все готово. На моєму кухонному столі височіє стосик довідників, на вікна почеплена товста чорна тканина, щоб сюди не потрапив жоден сонячний промінчик. Коли я відчиняю двері, мружачись, щоб очі звикли до сутінків, то помічаю, як вона виглядає надвір, витріщаючись на Адріана, який знімає футболку.
— Оце так-так. Де ти знайшла цього красеня — Червоного Лицаря?
Схоже, вона не впізнає Адріана без його садового причандалля й не здогадується, що це той самий чоловік, якого сама ж охрестила ґвалтівником кілька тижнів тому.
— Він живе трохи далі на цій вулиці.
— І ти довіряєш йому наглядати за дитиною? Нас не потурбують?
— У нас усе буде гаразд.
Я зачиняю двері й наче запечатую себе в могилі. Повітря насичене деревним запахом паленої шавлії — Міці пояснює, що це відганятиме злих духів. Вона порозставляла по всій кімнаті з пів дюжини товстих невисоких вотивних свічок, які дадуть нам достатньо світла для роботи. Кухонний стіл застелений чорною тканиною, а посередині стоїть спіритична дошка, оточена колом крихітних гранул-кристалів.
— Морська сіль, — пояснює Міці. — Осторога наче зайва, але оскільки це твій перший раз, я не хочу ризикувати.
Перш ніж почати, Міці просить показати їй усі отримані мною малюнки. У мене назбиралась уже ціла колекція; прокинувшись цього ранку, я знайшла три нових малюнки на підлозі котеджу, наче їх просунули в щілину під вхідними дверима.