— Ну, оця штука — цей дух, чи привид, чи що воно там таке, — ти її коли-небудь бачила?
— Ні.
— А ти її чула хоч раз? Дивні стогони чи шуми? Шепіт серед ночі?
— Ніколи.
— А вона займає твої речі? Збиває зі стін картини, грюкає дверима, вмикає світло?
— Ні, нічого такого.
— От бачиш! У неї було багато можливостей налякати тебе. І вона або не хоче, або не може цього робити. Мабуть, вона намагається спілкуватися. Я думаю, малюнки будуть іще, і коли ми отримаємо їх усі, то зрозуміємо, що вона хоче сказати.
Чи має він рацію? Не знаю. Але мені подобається спокій і впевненість у його голосі. Завдяки цьому я починаю вірити, що всі мої проблеми цілком можна вирішити.
— Дякую, Адріане. Дякую, що ти мені віриш.
Коли я прямую назад до свого котеджу, з внутрішнього дворика озивається Керолайн:
— Я бачу, ти завела нового друга. Сподіваюсь, я його не сполохала?
Перетинаю двір, щоб не кричати здалеку.
— Він один із ваших ландшафтних дизайнерів. Працює на
— А, знаю, я познайомилась із Адріаном кілька тижнів тому. Якраз перед тим, як ти сюди переїхала. Тедді був дуже вражений його трактором. — Вона робить ковток вина. — Він милий, Меллорі. Його очі!
— Ми просто друзі.
Вона знизує плечима.
— Це мене зовсім не стосується. Але звідси здавалось, що ви сидите дуже близько.
Відчуваю, що червонію.
— Можливо,