Вона згортає книжку й відкладає її вбік, заохочуючи мене присісти.
— А що ми ще про нього знаємо?
Я пояснюю, що він живе за три квартали звідси, що працює на свого батька і вчиться інженерної справи в Ратґерському університеті в Нью-Брансвіку.
— Він любить читати. Я натрапила на нього в книгарні. А ще Адріан, схоже, знає всіх у Спрінґ-Бруці.
— А як щодо попереджувальних знаків? Є якісь недоліки?
— Поки я не знайшла жодних. Хіба що він завзятий фанат «Зоряних воєн». Тобто я не здивуюсь, якщо він вирядиться відповідно і піде на їхній фестиваль.
Керолайн сміється:
— Якщо це його найбільший недолік, я б начепила костюм принцеси Леї і стрибала б навколо нього. А коли ти знову з ним зустрічаєшся?
— Ще не знаю.
— Можливо, тобі зробити наступний крок? Запроси його в дім. Можете користуватися басейном, влаштуйте разом пікнік. Я впевнена, що Тедді сподобається поплавати з ним.
— Дякую, — кажу їй. — Може, так і зроблю.
Кілька секунд ми сидимо в приємній тиші, насолоджуючись спокоєм ночі, а потім Керолайн простягає руку по своє читання — стару книжку в м’якій палітурці, пошарпану й заповнену численними примітками. На обкладинці зображена оголена Єва, яка стоїть в Едемському саду й тягнеться по яблуко, а недалечко чигає змій.
— Це Біблія?
— Ні, поезія. «Утрачений рай». Колись у коледжі вона мені подобалась, а тепер я не можу вчитати жодної сторінки. Так, наче материнство зруйнувало мою здатність зосереджуватись.
— У мене в котеджі є перша книга «Гаррі Поттера». Я взяла її в бібліотеці, щоб почитати Тедді, але можу дати вам, якщо хочете.
Керолайн усміхається так, наче я сказала щось кумедне.
— Мабуть, я просто піду спати. Уже пізно. Добраніч, Меллорі.
Вона йде в будинок, а я потихеньку вирушаю двором до свого котеджу. Знову чую чиїсь кроки в заповіднику Гайденс-Ґлен — чи то оленів, чи п’яних підлітків, чи мерців — хтозна, але ці звуки мене більше не лякають.
Бо я вирішила, що Адріан має рацію.
Мені не треба боятися Ані.