Приховані малюнки

— Гей, парубче.

— Ми хочемо запитати в тебе про щось важливе, — каже Керолайн. — І нам треба, щоб ти відповів правдиво. — Вона бере малюнки й розкладає їх на підлозі віялом. — Це ти намалював?

Він хитає головою:

— Ні.

— Він не пам’ятає, що малював їх, — пояснюю я. — Бо він входить у якийсь транс. Щось таке, як напівсвідомий стан.

Керолайн стає на коліна біля сина й починає гратися з пластмасовим козликом, намагаючись зберігати легкість та невимушеність.

— Це Аня допомагала тобі малювати ці картинки? Вона казала тобі, що робити?

Я невідривно дивлюсь на Тедді, намагаючись зустрітися з ним поглядом. Але дитина не дивиться на мене.

— Я знаю, що Аня не справжня, — каже він батькам. — Аня — просто вигаданий друг. Вона б ніколи не намалювала справжніх малюнків.

— Звичайно, не намалювала б, — каже Керолайн. Вона обіймає його однією рукою і міцно пригортає до себе. — Ти абсолютно правильно говориш, любий.

І я починаю відчувати, що божеволію. Ніби ми всі навмисно ігноруємо очевидне, ніби ми всі раптом вирішили погодитися, що 2+2=5.

— Але ж ви всі відчуваєте якийсь запах у цій спальні, правда? Озирніться навколо. Вікна відчинені, система кондиціювання працює, його простирадла чисті. Я їх сьогодні випрала, я перу їх щодня, але тут завжди відчувається неприємний запах. Наче сірка чи аміак. — Керолайн робить мені знаки очима, але ж вона пропускає головне. — Тедді не винен! Це Аня! Це її запах! Це запах гнилі, це…

— Стоп, — каже мені Тед. — Просто більше нічого не говори, добре? Ми розуміємо, що ти засмучена. Ми тебе чуємо, гаразд? Але якщо хочемо вирішити цю проблему, то мусимо послуговуватись фактами. Абсолютними істинами. І я тобі чесно скажу, Меллорі: я не відчуваю жодного запаху в цій кімнаті. Я вважаю, що в спальні Тедді чудовий запах.

— Я теж, — вторує йому Керолайн. — Немає нічого поганого в тому, як пахне його спальня.

А от тепер я вже не сумніваюсь у тому, що божеволію.

Я відчуваю, що Тедді — моя остання надія, але й досі не можу якось змусити його подивитись на мене.

— Ну ж бо, Тедді, ми про це говорили. Ти знаєш цей запах, ти казав мені, що це Аня.

Але він тільки хитає головою, кусаючи нижню губу, і раптом вибухає сльозами.

— Я знаю, що вона не справжня, — каже він матері. — Я знаю, що вона вигадана. Я знаю, що вона просто прикидається.

Керолайн пригортає його.