- О’кей! - сказав Джо, але, помовчавши, додав уже з меншою дозою оптимізму: - Хоча о’кеєм, здається, і не
пахне. Заощаджень моїх більше немає, чим я зустріну свій чорний день?
- Звідколи це ти навчився сам із собою розмовляти? - пролунало зненацька збоку, і Джо, оглянувшись, побачив
Х’юлетта Кларнеса, що спішив до нього. - Радий тебе бачити, білий королю нашого детективу! Живий-здоровий?
Чому не повідомив, що тебе виписують на волю? - торохтів Х’ю весело і радісно. - Я дізнався зовсім випадково.
Ну, здоров, підремонтований друже!
Вони обнялися, поплескали один одного по плечах.
- Я тобі дуже вдячний за гарантійний лист, друже. З ескулапами, які, рятуючи нас, заодно вичищають і наші
кишені, я розплачуся сьогодні ж. Тобі не доведеться витратити й цента.
- Коли в мене гроші залишаються цілими, я завжди радий, - усміхнувся Х’ю. - Але я зараз не про це. Ти
повернувся з того світу, тож мусимо відзначити таку приємну подію. Май на увазі, вдруге можна і не повернутися,
тож відзначай перше повернення.
- Вдячний за увагу, але... - Джо взяв друга під руку. - Але мене цікавить професор ван Гофф.
- І треба тобі в такий день псувати собі настрій?
- Приємного тут і справді мало... - Джо помовчав. - Чув, що ви відразу ж випустили професора на волю?
- На жаль... Він визнав себе винним у крадіжці годинника, і ми передали справу в суд. Як ти знаєш, приватна
власність у нас недоторканна, суддя Мак-Тейлор присудив його до сплати штрафу.
- І тільки? А вбивство нашого агента?
- Ми шили йому й це, та... - Х’ю розвів руками. - Суддя відхилив звинувачення. За відсутністю доказів.
Розумієш, - збоку здавалось, що вони просто так, знічев’я прогулюються алеями парку, - хитрого ван Гоффа не так-