ангара, бурмочучи на бігу:
“Потримайся, Дженні, я вже на волі... Я зараз, зараз тобі допоможу. Я вже на волі, на волі... на волі...”
XXI
Професорова вілла у вигляді термітника “цукрова голова” (це для тих, хто хоч раз у своєму житті бачив
термітники, для інших же вона скидалася просто на химерну хижу) впадала в око відразу. Темно-коричневий її
конус різко контрастував із сліпучо-білим снігом, що все навколо припорошив та іскрився проти сонця на
зеленому листі, на деревах і травах. Сніг (а він випав ще звечора) ніким не займаний, жоден слід не вів до вілли,
тільки дрібне птаство де-не-де полишило відбитки лапок та навскіс через галяву тягнувся ланцюжок слідів якоїсь
тваринки, певно, миші. Було тихо, з гір, як завжди взимку, дув сухий і теплий фен, тому холоду в Місті майже
ніколи по-справжньому не відчувалося, хоча сніг зрідка й випадав.
Джо за місяць перебування в зоні ув’язнення трохи відвик від свіжого повітря - злегка паморочилась голова.
Хоч він і наковтався в птахольоті біостимуляторів, та кукса нила, нудота накочувалась неприємними, млосними
хвилями. Детектив квапився, бо сили, як відчував, танули швидко.
Залишивши птахоліт на галяві, майже бігцем кинувся до темно-коричневої “цукрової голови”. Хвіртка у
металевій огорожі була трохи прохилена й забита снігом. Джо наліг на неї плечем, рипнувши, вона відчинилась, і
він, протиснувшись боком, кинувся до входу. Двері були зачинені зсередини, і на східцях лежав незайманий сніг -
звечора сюди ніхто не заходив. Обійшовши віллу, Джо вийшов у внутрішній двір.
Свіжорозчищений хідник вів до оранжереї, за склом якої майнула висока фігура господаря. Коли Джо рвонув на
себе скляні двері, в лице йому, викликавши новий приступ слабкості, вдарило тепле, задушливе повітря.
Оранжерея полум’яніла від квітів найрізноманітніших форм і кольорів. Джо зробив крок, і йому здалося, що в