В кінці оранжереї ван Гофф натис кнопку на стовпі, скляна стіна розсунулась, і з чорної порожнечі війнуло
вогкістю. Десь ізнизу почувся шум. І ось перед ними з’явилась кабіна ліфта. Двері відчинилися.
- Прошу, - жестом запросив ван Гофф.
- Ідіть першим!
Професор знизав плечима (мені, мовляв, усе одно) і зробив крок. За ним зайшов і Джордж Лі.
- Один ваш рух, професоре...
- Розумію... - Ван Гофф натис кнопку, двері зачинилися, ліфт м’яко поїхав униз.
У Джо почала паморочитись голова, здавалося, що ліфт провалюється занадто швидко.
Ван Гофф, іронічно посміхаючись тонкими сухими губами, спостерігав за детективом.
Та ось кабіна зупинилася, двері відчинилися.
- Прошу, містере Лі, - галантно кивнув із свого кутка професор.
Та містер Лі у відповідь мовчки повів пістолетом, і господар, скоса позираючи на чорну цяточку дула, вийшов
першим.
Перед ними зникав у напівтемряві вузький коридор, стіни якого були викладені з дикого каменю. Задушно,
вогко. Десь ніби крапає вода. Джо відчув, що йому хочеться спати. Йдучи за професором на нетвердих ногах,
переборював важку втому у всьому тілі... Так недоречно хочеться спати, впав би оце і - спав, спав!.. Та він долає
сонливість (це, очевидно, від втрати крові) і намагається не відставати від господаря, навіюючи собі: не спати, не
спати, не спа...
В кінці коридора ван Гофф шарудить рукою по стіні, щось там натискає - і стіна безшумно розсувається. За нею
знову коридор, але вже чистий, сухий і теплий. Під стелею горять лампочки. Глухо, жоден, звук не долітає сюди