нього темніє в очах. Лише в наступну мить здогадася, що перед ним - чорні тюльпани. Ціла грядка чорних
тюльпанів, що були в Місті великою рідкістю і цінилися дуже дорого.
Біля грядки з чорними тюльпанами і порався професор Карл ван Гофф. Коли рипнули вхідні двері, він закляк і,
трохи повернувши вбік голову, спостерігав, як Джо йде проходом.
- Ба, у мене гості!.. - Професор випростався, засяяв білими штучними зубами. - Кого я бачу? Приватний
детектив власною персоною! Давненько ми з вами не здибувалися, містере Лі!
Рожевощоке обличчя професора було незворушне, спокійно-бадьоре - ніякої тривоги чи бодай неспокою.
Навпаки, воно було - сама доброзичливість, ніби його господар оце зустрів свого сусіда, з яким підтримує
протягом багатьох років найкращі стосунки.
- Що з вами, детективе? - ван Гофф співчутливо дивився на гостя. - Ви блідий, як сама, даруйте, смерть. Чи,
можливо, вона вже й стоїть у вас за плечима, га?
- Зате у вас, професоре, засмагле обличчя.
- О, я чудово відпочив на Гавайських островах! - Він мрійливо похитав головою. - О містере Лі Ви навіть не
уявляєте, які там пляжі, яке сонце! А жінки!.. Які історії там траплялися зі мною, які пригоди. Ось одна з них...
- Ваші байки послухаю якось іншим разом, професоре. А зараз мене цікавить лише остання ваша історія,
місцева.
Ван Гофф вдав, що нічого не розуміє, і говорив далі спокійно, ніби аж стурбовано:
- А вам, містере Лі, я чув, не повезло. Опинилися у зоні ув’язнення. Ай-ай-ай! Такий здібний детектив, такий
борець із злочинністю. Втім, - його обличчя стало ніби співчутливим, - якщо ви бажаєте, я можу легко звільнити
вас із домашньої в’язниці. Але для цього ми з вами, дорогий містере Лі, повинні стати друзями. Бо я допомагаю