- Гм... - Х’ю співчутливо дивився на відвідувачку. - Хоча привиди, зізнаюсь, не по нашому відомству, але я
слухаю вас, місіс Джексон. Як же ви дізналися, що вашому чоловікові... кгм-гм... морочить голову саме привид?
- Якось я прокинулась опівночі, а Майкла поруч немає. Тільки зім’ята подушка. Серце моє стислось, наче
відчуло біду. Я поспіхом спустилася в хол першого поверху і обімліла... В пітьмі посеред холу мерехтіло якесь
дивне, неземне проміння, а в тому блакитному промінні стояла жінка... Незвичайної, повірте мені, вроди. Як
молода богиня, - місіс Джексон густо почервоніла. - Стояла зла розлучниця у мерехтливому світлі і сама була наче
сонячне проміння. А Майкл... - вона схлипнула і неприємно шморгнула носом, - мій Майкл укляк перед нею на
колінах, простягав до неї руки і щось, як в екстазі, бурмотів... Я скрикнула, годинник відбив удар, і жінка тієї ж
миті щезла...
- Вибігла з холу? - ввічливо уточнив Х’ю.
- Ні, ні, вона нікуди не вибігала, - гаряче заперечила місіс Джексон. - Вона не пішла, не сховалась.
- Вибачте, але я не збагну, куди ж вона в такому разі поділась?
- Н-не знаю, містере інспектор. Вона розтанула посеред холу, наче марево. В ніщо перетворилась, повірте мені.
Х’ю кивнув, що він, мовляв, вірить, а сам нетерпляче тарабанив пальцями по столі.
- Майкл накинувся на мене, кричав, що я шпигую за ним, що він і хвилини не може побути сам-один, що... -
місіс Джексон затулила руками обличчя, яке аж пашіло, - що ніякої жінки не було, то все мені, мовляв,
приверзлося, що я стала занадто ревнива і мені всюди ввижаються суперниці...
Х’ю слухав ніби й уважно, але на обличчі в нього було виразно написано: “Можливо, Майкл і має рацію, адже
невродливим жінкам справді скрізь ввижаються суперниці... Бідолашний Майкл!..”
- Даруйте, місіс... А ви певні, що жінка-привид таки була, чи, можливо... гм-гм... то все ілюзія?