- Ви... ви мене ображаєте, інспекторе... містере...
- Х’юлетт Кларнес, місіс.
- Ви мене незаслужено ображаєте, містере Кларнес! - зі сльозами на очах вигукнула жінка. - Привида я бачила,
як оце зараз бачу вас. Але наступної ночі я вдала, що міцно сплю, а сама за п’ять до дванадцятої встала. Майкла
вже не було в ліжку, і я тихенько спустилася в хол. Я навіювала собі, що минулої ночі все те мені привиділось,
примарилось... Так от, з останнім, себто дванадцятим ударом годинника посеред холу в світлому мерехтливому
промінні з’явилася та зваблива жінка. І мій чоловік, мій Майкл, затремтів, як божевільний, і почав благати, щоб
вона його не кидала...
Жінка хотіла було ще щось додати, але з очей її закрапали сльози, і вона похилила голову.
- Заспокойтесь, місіс Джексон, - зітхнув Х’ю. - Ми неодмінно надішлемо до вас... кгм... спеціаліста з привидів.
- Водилися вони в тебе коли-небудь! - хмикнув приватний детектив і вимкнув відеоекран. - І ось таке можливе у
наш двадцять перший вік!
Джо похитав головою...
IV
Об одинадцятій вечора, так і не відпочивши, Джо дістав із сейфа-шафи спецкуртку, яку завжди одягав, коли
збирався вночі на діло. Куртка була легка, зручна, майже не відчутна на тілі, хоча кулі її не пробивали. Крім того,
високий стоячий комір закривав шию, а довгі рукави в разі потреби перетворювались на рукавиці. На голову
натягнув капелюх (на випадок чого він міг захищати голову і лице прозорим щитком, що висувався з-під козирка) і
вже хотів виходити, як почувся мелодійний дзвінок і на відеоекрані з’явився Кларнес.
- Ти, напевне, зібрався в Сьомий район на віллу “Двох щасливців?” - запитав він. - Вийди із своєї неприступної