фертеці, куди не долітають житейські бурі. Я зараз прилечу до тебе, приватний Дюпене.
- О’кей! Я маю вільних п’ятнадцять хвилин.
- А я буду через сім хвилин.
Вони всміхнулися один одному, і в Джо поліпшився настрій. Х’ю був його давнім приятелем, другом далекої
юності, коли вони навчалися разом в одній гімназії. Тоді Х’ю і Джо були майже нерозлучні, сиділи за однією
партою, разом гуляли, разом мріяли-фантазували... Чи, залізши в одне ліжко, накривалися простирадлом і
засвічували кишеньковий ліхтарик. Завмираючи, уривчастим шепотом читали оповідання Едгара По “Убивство на
вулиці Морг” та “Золотий жук”. (Чому під простирадлом, та ще з ліхтариком? А щоб було таємничіше та
романтичніше!) І мріяли стати такими ж, як Дюпен, детектив-аматор.
Новоявленими Дюпенами вони не стали, але разом закінчили спеціальний коледж і разом пішли працювати
детективами - Х’ю в Кримінальну службу, а Джо вільним митцем, як іронічно він себе величав. Стільки звідтоді
води збігло! Не все збулось, про що мріялося, але не все і втрачено. Дещо із своїх мрій втілили у життя - і на тім, як
кажуть, спасибі.
Все ще всміхаючись і наперед радіючи зустрічі з другом, Джо вимкнув екран, прихопив футляр з окулярами для
інфрабачення, тицьнув пачку сигарет до кишені (палив він рідко, але, йдучи на ніч, завжди прихоплював куриво,
так, про всяк випадок) і підійшов до дзеркала, щоб за звичкою здійснити традиційний ритуал - оглянути себе з ніг
до голови, чи нічого не забув, чи все гаразд? Із дзеркала на нього дивився середнього зросту, міцний, тренований
(хоча вже й злегка розповнілий) шатен, якого хіба що з великої ласки можна було б назвати молодим. Хоча
симпатичне, ледь овальне обличчя ще було свіже: далекі предки його були вихідцями з Кореї і подарували
Джорджу на згадку про себе й свою батьківщину еластичну смагляву шкіру, жорстку чорну чуприну й темні