агатові очі, які, коли він усміхався чи мружився, видовжувалися в ледь помітну щілину... “Оглядинами” Джо
лишився задоволений, тож сказав своєму відображенню в дзеркалі:
- Нічого, ще зійдемо за перший уцінений сорт.
Погасивши світло, Джо вийшов на веранду (двері за ним зачинилися автоматично) і якусь мить стояв,
вслухаючись у тишу. В такі вечори, самотні, темні та прохолодні, він відпочивав душею. Навіть тоді, коли знав, що
на нього може чатувати небезпека. А сьогодні його чекав якийсь патріархальний привид, і Джо почував себе
безжурним хлопчиськом. Хоча інтуїція підказувала, що за тим привидом може ховатися не така вже й безневинна
історія. Але думати про те не хотілося, всьому свій час.
Джо жив у найвіддаленішому районі - Дванадцятому, куди міський шум-гам не долітав. Дачне місце... За спокій
і любив його детектив, тому й оселився саме тут, а не деінде... Пахли матіоли - улюблені квіти, лиш де-не-де
блимали ліхтарі, і - ані душі не видно. Та й хто вийде з кімнати, коли зараз демонструється двадцять п’ята (чи
двадцять шоста, Джо точно не пам’ятав) серія безконечного детективного серіалу і все населення Дванадцятого
району сидить зараз біля телестін, що вже давно замінили колишні ящики-телевізори з маленькими екранами.
Детективний серіал Джо не дивився. Як професіонал, він просто терпіти не міг фільмів про свою роботу.
“Дилетантщина і суцільна фальш, - відмахувався, коли мова заходила про розважально-пригодницькі фільми. - Та
й що ті ділки від кіно тямлять у нашій роботі? Аби примусити всю країну сидіти біля телестін - чого тільки не
навигадують!..” Гірше було, що після кожної демонстрації фільмів жахів чи й просто детективних, у яких
смакувалися найвигадливіші вбивства й насильства, у Місті різко зростала кількість злочинів. Точно таких, які
показувала стрічка.
Отак розмірковуючи про кінозло, Джо заклав руки за спину і походжав хідником сюди й туди. Вулиці перед ним