Філіп кинув погляд на годинник.
— Послухайте, вже досить пізно. Хочете, я пригощу вас легким обідом?
— Мій обід чекає на мене тут.
Кері не помітив жодного сліду чогось їстівного, але подумав, що, мабуть, коли він піде, обід принесе
47
У березні всі навкруги переймалися тим, що прийшов час надсилати картини до Салону. У Клаттона традиційно не було нічого готового, і він знущався з двох портретів, які надіслав Лоусон: було помітно, що це учнівські роботи, просто дві голови натурників, але у них відчувалася якась сила. Клаттон прагнув досконалості й нетерпляче ставився до спроб, у яких помітна була невпевненість. Здвигнувши плечима, він повідомив Лоусону, що демонструвати картини, які ніколи не мали б вийти за стіни студії, — звичайнісіньке нахабство; і не змінив своєї зневажливої думки, коли обидва портрети прийняли. Фланаґан теж спробував ризикнути, але його картини відхилили. Місіс Оттер надіслала бездоганний «Portrait de ma Mère»[197], старанно намальований, але не першокласний, і його повісили на видному місці.
Гейворд, якого Філіп не бачив, відколи покинув Гейдельберг, дуже вдало приїхав до Парижа на кілька днів саме тоді, коли друзі влаштовували у студії вечірку з нагоди того, що в Салоні вивісили Лоусонові картини. Кері не міг дочекатися, коли знову побачиться з другом, але зустрівшись із ним нарешті, трохи засмутився. Гейворд дещо змінився: його пишне волосся порідішало, хлопець, як часто буває з блондинами, швидко вицвів, у нього з’явилися зморшки, очі втратили свій синій колір, а обличчя зробилося якимось розмитим. Проте свідомість Гейворда, схоже, анітрохи не змінилася, і його освіченість, яка так вразила вісімнадцятирічного Філіпа, двадцятиоднорічному здавалася дещо кумедною. Сам Кері неабияк подорослішав і тепер презирливо ставився до своїх колишніх поглядів на мистецтво, життя та листи; тож його дратували люди, котрі продовжували їх дотримуватися. Філіп навіть не помічав, що хоче похизуватися перед другом, але повівши його по галереях, виклав усі революційні ідеї, якими захопився нещодавно. Хлопець привів Гейворда до «Олімпії» Мане і театрально повідомив:
— За одну цю картину я віддав би усіх старих майстрів, окрім Веласкеса, Рембрандта і Вермеєра[198].
— Хто такий Вермеєр? — поцікавився Гейворд.
— Ох, мій любий друже, хіба ви не знаєте Вермеєра? Ви відстали від життя! Вам слід не витрачати більше жодної хвилини й негайно познайомитися з його творчістю. Це єдиний зі старих майстрів, хто писав так, як це роблять сучасні художники.
Філіп витяг друга з Люксембурзького музею і поспіхом кинувся з ним до Лувру.
— Але хіба там немає інших картин? — поцікавився Гейворд із властивою всім туристам допитливістю.
— Нічого вартого уваги. Прийдете потім із путівником Бедекера[199] і подивитеся самі.
Коли вони дісталися до Лувру, Філіп повів друга вздовж Довгої Галереї.
— Мені хотілося б подивитися на «Джоконду», — повідомив Гейворд.
— Ох, мій любий друже, це ж просто літературщина, — озвався Філіп.
Нарешті в невеличкій залі Кері зупинився біля «Мереживниці» Вермеєра Делфтського.
— Це найкраща картина в Луврі. Точнісінько, як Мане.
Філіп супроводжував своє просторікування про красу картини виразним жестом витягнутого великого пальця. Жаргоном студій він користувався з надмірною ефектністю.
— Не знаю, чи бачу я в ній щось таке надзвичайне, — зізнався Гейворд.