Тягар пристрастей людських

— Наче вас дуже обходить, що для мене погано. Куди ви їдете?

— До Морé.

— Челіс теж збиралася туди. Ви їдете разом?

— Ми їдемо з Лоусоном. Вона теж туди збиралася, але я навіть не знаю, чи ми справді їдемо разом.

Міс Прайс низько загарчала, а її широке обличчя залилося темно-червоним рум’янцем.

— Яка гидота! А я вважала вас пристойним хлопцем. Мало не єдиним пристойним серед усіх. Вона була з Клаттоном, і Поттером, і Фланаґаном, і навіть зі стариганом Фоне, — саме тому він так із нею панькається — а тепер ваша черга, ваша і Лоусона. Мене зараз знудить.

— Ох, що за дурниці! Вона порядна дівчина. Ми поводимося з нею так, наче вона свій хлопець.

— Ой, не розмовляйте зі мною, не розмовляйте зі мною.

— А втім, яка вам різниця? — здивувався Філіп. — Вас анітрохи не стосується, де я проводжу літо.

— Я так сподівалася на це, — задихнулася Фанні, бурмочучи собі під ніс. — Я не думала, що у вас достатньо грошей на подорожі. А тут нікого не буде, і ми могли б малювати разом або ходити на різні виставки. — Раптом вона знову згадала про Рут Челіс: — Брудна свиня! — вигукнула дівчина. — Вона навіть не варта згадки про себе.

Філіп дивився на неї, і серце у нього щеміло. Він був не з тих юнаків, котрі вважають, наче в них закохуються всі дівчата; занадто добре пам’ятав про свою ваду й почувався з жінками незграбним та неповоротким. Однак він не знав, про що ще міг свідчити такий вибух почуттів. Перед ним стояла неохайна, заляпана Фанні Прайс у брудній коричневій сукні, її незачесані патли закривали обличчя, а по щоках від злості струменіли сльози. Виглядала вона огидно. Філіп глипнув на двері, інстинктивно сподіваючись, що хтось зайде до кімнати й покладе край цій жахливій сцені.

— Мені страшенно шкода, — озвався він.

— Ви точнісінько такий, як усі інші. Берете все, що тільки можна, і навіть не подякуєте. Я навчила вас усього, що ви вмієте. Більше ніхто не хотів витрачати на вас свій час. Хіба ви цікавите Фоне? Послухайте, що я вам скажу: ви можете вчитися тут тисячу років, і все одно з вас нічого не вийде. У вас немає таланту. Жодної краплі оригінальності. Це не лише моя думка — всі так кажуть. Ви помрете, так і не ставши художником!

— Це вас теж не стосується, правда? — шаріючись, відповів Кері.

— Ох, ви думаєте, що річ лише в моєму настрої. Запитайте Клаттона, запитайте Лоусона, запитайте Челіс. Ви не станете, не станете, не станете художником. У вас немає до цього хисту.

Філіп здвигнув плечима й вийшов. Фанні Прайс продовжувала кричати йому в спину:

— Не станете, не станете, не станете!

У ті дні Море було старомодним містечком, що тулилося до лісу Фонтенбло. На єдиній вулиці стояв готель «Ecu d’Or»[205] і всім своїм древнім виглядом нагадував про Ancien Regime[206]. Його вікна виходили на зміїсту річечку Лоінґ, а з невеличкої тераси в кімнаті міс Челіс відкривався чарівний краєвид — старий міст і укріплення воріт. Друзі сиділи там після вечері, пили каву, палили та вели розмови про мистецтво. Неподалік у річку впадав вузький канал, обабіч якого росли тополі, і, завершивши щоденну роботу, молодь часто прогулювалася його берегами. Цілісінькими днями вони малювали. Дослухаючись до смаків свого покоління, молоді художники страшенно боялися мальовничості й поверталися спинами до звичної краси містечка. Вони шукали для своїх картин нових сюжетів, позбавлених ненависної солодкавості. Сіслей та Моне малювали канали з тополями, і мóлоді теж хотілося спробувати зобразити такий типовий для Франції пейзаж, але вони остерігалися його формальної краси і навмисне її уникали. Міс Челіс малювала з майстерністю, яка захоплювала Лоусона, попри його глузування з жіночих картинок, і взялася за пейзаж, на якому намагалася побороти буденність, зобразивши дерева без верхівок. А самому Лоусонові прийшла в голову геніальна ідея — намалювати на тлі велетенську синю рекламу «Chocolat Menier»[207] і підкреслити цим свою зневагу до несмаку на коробках із шоколадними цукерками.

Філіп почав малювати олійними фарбами. Уперше спробувавши цю благодатну техніку, він відчув неабиякий захват. Щоранку він брав свою невеличку скриньку з фарбами, сідав біля Лоусона і працював над своїм етюдом; від задоволення він навіть не помічав, що просто копіює роботу товариша. Філіп настільки потрапив під Лоусонів вплив, що дивився на світ його очима. Лоусон малював приглушеними фарбами, і їм обом смарагдова трава здавалася темним оксамитом, а кришталева синява неба перетворювалася у їхніх руках на тривожний ультрамарин. Липень день у день тішив гарною погодою, було спекотно; розпечене повітря зачаровувало Філіпове серце, сповнюючи його млявістю; хлопець часто не міг працювати, в голові штовхалися тисячі думок. Ранки Кері нерідко проводив біля каналу в затінку тополь, він читав кілька рядків, а потім півгодини дрімав. Іноді він винаймав розхитаний велосипед і їхав вкритим пилюкою шляхом, що вів до лісу, а там лежав на галявині. Романтичні думки переповнювали його уяву. Здавалося, між високими деревами блукають зі своїми кавалерами веселі та безтурботні панянки з картин Ватто, шепочуть одне одному легковажні чарівні дурнички, але відчувають, як тисне якийсь незрозумілий страх.

У готелі не було нікого, крім них та огрядної французької жіночки середніх років, із фігурою, як у героїв Рабле, і гучним непристойним сміхом. Щодня вона сиділа на березі річки, терпеливо чекаючи рибу, яку так і не вдалося впіймати, і часом Філіп спускався до неї і заводив розмову. Виявилося, що жінка займалася тією ж професією, що й славетна місіс Воррен[208], але назбиравши грошенят, тепер зажила спокійним буржуазним життям. Вона розповіла хлопцеві чимало розпусних історій.